-Може вже вистачить пити! Щодня одне й теж, мені вже соромно по селі ходити, всі на мене дивляться і шепочуться. Соромно! – Почала Василівна. -Та що ти починаєш, не кричи, і без тебе голова бо лить, – відповів їй чоловік Петрович. -Сил Моїх більше немає з тобою жити, не можу. -Дуже взаємно, думаєш, мені легко терпіти твої крики. -Тоді я подаю на роз лучення, завтра ж і піду. -Та йди, нарешті я заживу спокійно. Василівна не злукавила, і вранці пішла до адміністрації села, подавати на роз лучення. Розвели їх швидко, тільки квартиру nродати не вдалося. Ніхто в селі новим житлом не цікавився, так і довелося колишньому подружжю жити, наче сусіди.
Петрович добре заробляв, а Василівна жила на свою nенсію. Увечері після роботи чоловік прийшов додому, зазвичай зайшов на кухню. А там колишня дружина борщ уплітає. -Може й мені наллєш борщу? -А Чого раптом, чоловіче, ви мені взагалі хто? -Та кинь ти це … ну хоча б добрий знайомий. -У мене таких добрих знайомих півсела, це не означає, що я повинна всіх супом годувати. -А Якщо я тобі заnлачу? – Запропонував Петрович.
-А давай, все одно пів каструлі довелося б викинути, але врахуй, ці ни будуть як у ресторані. Так щодня Петрович із Василівною проводили разом, граючи у ресторан. Потім вечорами дивилися телевізор, а вночі поверталися до своїх кімнат. Вони ніби знову стали переживати той момент, коли стали зустрічатися. Цукерково-букетний період тривав місяці два. -Не може ми один без одного, Петровичу. -Згоден, Василівно, вийдеш за мене заміж? І старе подружжя знову пішло до РАГСу.