Коли Свекруха та Артем повернулися, Ніни не було. Була записка: «Я більше не можу жити чужим життям, пробач мені, я так не можу…»

Ніна навчалася у художньому училищі у місті. Батьки по мepли рано, жила з бабусею. Костлява, руда, ластовиста. Особливої уваги у чоловічої статі не викликала, а вона й не сумувала з цього приводу. Її улюбленим заняттям було сидіти у парку та малювати все навколо. Якось їй сподобався хлопець, що поїдав гарячий пиріжок. Він палив йому пальці, але він був надто голодний. Трохи згодом цей хлопець до неї підійшов. – Привіт, я Артем. Мені здалося чи ти мене малювала?, – зніяковіло запитав він. – Не здалося, – простягла малюнок Ніна. – Яке дypне у мене тут обличчя. Вони засміялися. Дві години вони спілкувалися, час пролетів непомітно. Вони обмінялися телефонами і наступні кілька місяців зустрічалися щодня. Артем запропонував їй зiграти весiлля.

На що вона дуже здивувалася, сказавши, що навіть із його батьками не знайома. – А давай без жодного, розпишемося і поїдемо до мене додому? – Чесно кажучи, я ніякого весiлля і не хочу, зайвий клопіт. Та й величезна кількість rрошей. – Вирішено! Вони розписалися і поїхали в село, до Артемового дому. Батьки Артема здивувалися від невiстки. Мати весь час повторювала, що вона нічого не вміє, ні курку зарізати, ні город перекопати, ні корову підоїти. – Я її люблю, звикне, та й вона міська, не тисни на неї. Ніні було дуже дискомфортно бути там. Якось зранку свекруха прийшла скаржитися. – Знову твоя Нінка спить. Он Ірка, сусідка наша, все вміє! – Мам, вона всю ніч малювала, хай відпочине. Мені обіцяли премію. Куплю однокімнатну, з’їдемо. – Ні в якому разі! Ще чутки підуть, що я невістці життя не даю.

А Ніна тим часом не спала, просто лежала і все чула. Думала: Що я тут втратила, тільки через Артема і приїхала. Це все не моє. – Артеме, у мене таке почуття, що я живу чужим життям… це все не моє…. Я не можу вб ити курку… он вона бігала, а зараз… – Ех, Нінка, тут дівчаток з народження цьому вчать. Ніна щосили намагалася якось пристосуватися до такого життя, та не могла. До тварин боялася підходити, поле – не під силу… Свекруха та Артем поїхали до магазину. Коли повернулися, Ніни не було.

Була записка: «Я більше не можу жити чужим життям, пробач мені, я так не можу…» – Усе? Втекла твоя міська ненормальна? – Я поїду за нею. Я винен, не треба було її привозити сюди. Їй усе це чуже. А я без неї жити не можу, люблю. – Ну, якщо любиш, їдь. Справа серцева така, делікатна … тільки з дітлахами не затягуйте, ми онуків побачити хочемо … Артем обійняв батьків та поїхав до Ніни, вони почали жити новим життям. Тепер Артем навчався жити у місті. Як думаєте, чи потрібно підлаштовуватись чи правильніше повернутися у звичне середовище?