Ви колись відчували це відчуття, коли вам майже 56, а життя раптово перевертається з ніг на голову? Діти давно живуть своїм життям, а чоловік вирішив повернутись до минулого — до жінки, з якою колись розлучився. Він сказав, що всі ці роки йому не вистачало саме її і тепер настав час надолужити втрачене. Наша історія починалася як у багатьох: весілля, діти, турботи. Але згодом я повністю розчинилася у сімейній рутині. Щодня вставала о п’ятій ранку, щоб приготувати сніданок для чоловіка та дітей, відвести їх до школи, а потім вирушити на роботу. Після обіду я забирала дітей, водила їх на гуртки, допомагала з уроками. Увечері, виснажена, займалася прибиранням, пранням і лягала спати. Так проходив день у день, рік у рік.
Чоловік дедалі частіше затримувався на роботі, а іноді казав, що ночує у друзів. Нещодавно він повернувся додому з сумкою і спокійно заявив: — Я йду від тебе, не ображайся. — Може допомогти зібрати речі? — З усмішкою відповіла я. — Що? Де сльози, скандал? Ти просто так мене відпустиш? — А навіщо тебе тримати? Ми давно живемо як сусіди. Ні поваги, ні підтримки від тебе. — Підтримки? Я залишаю тобі все, що заробив! — Ну, дякую за щедрість! Квартира моя, машина також. Давай, не затримуйся. Мені було боляче.
Я почувалася використаною, адже вклала в цей шлюб все, а залишилася ні з чим. Але довго сумувати я собі не дозволила. Невдовзі я відчула волю. Купила одяг, який раніше носити забороняв чоловік, почала ходити в салон, робити манікюр, фарбувати губи. — Валентино Борисівно, ви просто помолодшали! Нове кохання? — Скоріше, його відсутність! — Сміялася я. Але як тільки я почала насолоджуватися новим життям, у двері постукали. — Відкрий, мій ключ не підходить! — Звісно, не підходить, я замки поміняла. — Будь ласка, відкрий. Я зрозумів, що помилився. Ти єдина, кого я люблю! — Правда? Може, тобі просто нема куди йти? Зникни, доки я поліцію не викликала! Який зухвалець! Думав, що я на нього чекала? Ніколи не пробачу зради. Чи я все-таки помиляюся?