Я пропрацювала в Італії понад 20 років, щоб дати своїм дітям усе, що вони могли б бажати. Але, повернувшись додому, я зрозуміла, що що вони мене навіть не зустрічають. Свого чоловіка я вигнала, бо крім того, що він не заробляв, він ще й почав виносити з дому все, що тільки можна. Свекруха мене підтримала. Вона справді золота людина. Коли я зібралася їхати за кордон, я залишила їй трьох дітей і навіть не переживала, бо знала, що з ними все буде гаразд. Я старанно працювала, а гроші відправляла додому. Свекруха складала їх для мене. За 17 років я спромоглася купити три квартири для кожного з дітей. Зароблене я ділила на рівні частини та відправляла дітям. Про себе не думала, адже я маю трьох дітей, і я сподівалася, що на старість вони будуть поруч, адже я зробила для них все, що могла.
З особистого майна у мене залишився лише старенький будинок у селі, який я отримала від бабусі. Нещодавно я втратила роботу і поки шукала нову, вирішила поїхати додому, щоб трохи побути з дітьми та онуками. – Я завтра буду, зустрічайте! – Кажу старшій дочці. У відповідь тиша. Я трохи насторожилася. Коли я приїхала додому, мене насправді ніхто не зустрів. Поїхала до старшої доньки. – Мамо, я зайнята, не зможу побути з тобою, може, ти поїдеш до брата? – каже Іра. Мені, звичайно, було прикро, але що вдієш. Поїхала до Петра. Син з невісткою теж не дуже раділи моєму приїзду. Я переночувала в них, а потім син мене відправив. У молодшого сина Андрія теж були якісь важливі справи, і він не залишився зі мною.
Як мені було прикро. Я все життя віддала заради них, ми довго не бачилися, а діти не хочуть приділити мені хоч трохи уваги. Я вирішила поїхати до свого будинку до села. Нехай там і не було ремонту кілька років, але все одно якось проведу там тиждень-два. Викликала таксі та поїхала. Коли я під’їжджала до своїх воріт, я не впізнала свого будинку. Точніше, його не було. На його місці стояла невелика нова хата, а у дворі ходили люди. Я зайшла у двір, і в голові крутилися думки: «Невже діти якимось чином продали будинок, і тепер я не маю свого куточка?».
Але ті люди виявились моїми дітьми. – Ну, як тобі, мамо, подобається? – Запитує Іра. – Підходить? – Так, – відповідаю я. – Це твій будинок, – продовжує Андрій. – Ми його спеціально для тебе відремонтували. – А де ви взяли гроші? – Досі не можу повірити. – Це ті гроші, які ти нам надсилала, – каже Петро. – Ми не хочемо, щоб ти виїжджала. Залишся з нами. Сльози самі потекли з очей. Мої діти не ігнорували мене, а зробили такий сюрприз. Я не чекала такого. Дякую Богові, що в мене такі діти. Я ще поїхала б на заробітки, щоб допомогти дітям, а вони не хочуть мене відпускати. А що б ви зробили?