– Марино, я знаю, що жити мені залишилося недовго. Будь ласка, забери Оленку до себе. Я не вірю Андрію. Він приведе іншу жінку, а вона не любитиме Оленку. З тобою та Дмитром їй буде набагато краще. – Не кажи дурниці, – намагалася заспокоїти подругу Марина. – Ти ще сто років проживеш. Ми і на весіллі Оленки погуляємо, і твоїх онуків будемо няньчити разом. – Ні, Марино, мабуть, така доля… Марина вийшла з палати подруги, у якої не залишилося сил боротися з хворобою. Її очі наповнились сльозами. «Чому життя таке несправедливе? Каті ще жити і жити, але підступна хвороба забирає її сили.
Вона зовсім схудла. А Андрій… легковажна людина. Шлюб зареєструвати не захотів, до дочки ставиться як до чужої, та ще й жив весь цей час за рахунок Каті», – думала Марина. Оленці виповнилося сім. Вона з нетерпінням чекала, коли мама вийде з лікарні та сама відведе її до першого класу. – Дмитре, ми візьмемо Оленку до себе. – З чого раптом? – На Андрія немає надії. Це було останнє, про що Катя просила мене перед тим, як її не стало. – Ні. Я проти. Ми маємо сина. Якщо захочемо, то у нас ще й дочка буде. – Справа не в цьому. Катя боялася довірити дочку Андрю. – Андрій – батько Оленки, чи я щось плутаю? – Так, він її батько. Але Катя не довіряла йому, він надто легковажний. Я пообіцяла їй, що заберу Оленку. Це було її останнє бажання.
– Як ти це уявляєш? Хіба Андрій погодиться? – Він не заперечував. Навіть навпаки сказав, що з Оленою йому буде складно. – Все одно ні. Чужа дитина в нашому будинку? За живого батька? Ні, я цього не прийму. – Але я не можу вчинити інакше. – Роби як хочеш, але мою думку ти знаєш. І як, на твою думку, відреагує моя мати? А наш син? Ти не продумала про це. Марина була розчарована: вона сподівалася на підтримку чоловіка. – Оленко, проходь, не соромся. Тепер ти житимеш з нами. – А мій тато? Він також буде тут? – Ні, тато житиме окремо. – Але я хочу до тата… – Оленко, зрозумій, так буде найкраще для всіх, – м’яко пояснювала Марина. – Тато тебе буде відвідувати. – Познайомся, це Степан. Сподіваюся, ви подружитеся. Степан, старший за Олену на рік, з ентузіазмом запропонував: – Ходімо, я покажу тобі свої іграшки! Оленка пішла за ним. – Думаю, я вчинила правильно, – сказала Марина чоловікові. – Все буде гаразд. – Не знаю, але мені все це не подобається, – похмуро відповів Дмитро. Першого вересня Марина одна відвела Оленку до школи. Андрій не прийшов проводити доньку до першого класу. Якось Марина застала Олену за переглядом фотографій з матір’ю. Дівчинка тихо плакала. – Мамо, коли ти забереш мене звідси? – Оленка, сонечко, мама не прийде. Вона тепер на небі і завжди спостерігає за тобою.
– Вона мене покинула? – Ні, що ти! Просто так склалося. Дмитро з роздратуванням помітив: – Що ти весь час з нею пораєшся? – Їй важко. – А нам, гадаєш, легко? Ти закинула сина! – Я приділяю Степану не менше уваги, ніж раніше. – Ну-ну, – буркнув Дмитро. – До речі, у вихідні мати прийде на обід. Марина лише кивнула. – Де ваша квартирантка? – спитала з порога свекруха. – Мамо, прошу, не треба так… – Вона сирота? – Так, але навіщо ви так кажете? – Надто вже дівчинка на тебе схожа, Дмитре, – прошепотіла мати. – Мамо, тихо! Так, колись був роман з Катею. Але вона завжди казала, що Олена – дочка Андрія. – Ти певен? Марина зайшла на кухню. – Значить, у тебе був роман з Катею? – Це було давно, – почав виправдовуватися Дмитро. – Знаю. Катя розповіла. Але дочку ти не хотів прийняти до хати, хоч знав, що вона твоя. Марина вийшла з кімнати, залишивши чоловіка розгубленим. – Тітко Марино, чому ти не хочеш пробачити мого тата? – Тому що він знав, що ти його дочка, але намагався відмовитись від тебе. А боягузтво та брехню я не прощаю.