Євдокія Микитівна увійшла до невеликого магазину біля дороги. Усі, хто був усередині, миттєво замовкли, з цікавістю косячись на стару. Вона підійшла до прилавка. — Один хліб та пакет гречки. Продавщиця байдуже кинула перед нею продукти. — З такою пенсією можна було б і чого краще взяти. Євдокія Микитівна нічого не відповіла. Лише мовчки віддала гроші, акуратно прибрала покупки в стару пошарпану сумку, яка, здавалося, прожила не менше століття, і вийшла надвір. Одразу ж за її спиною заговорили. — Ну й ну! Ходить, як жебрачка, копійки рахує. Може, на хороми золоті собі копить? — Точно. Люди після горя стають м’якшими, а ця — ще злішою! Цікаво, куди вона свої гроші діває? Молода жінка, Марина, яка нещодавно переїхала до села разом з чоловіком-фельдшером, здивовано запитала:
— А що сталося? Може, у неї просто звичка економити? Всі повернулися до неї, ніби вона щойно запитала щось блюзнірське. — Та ти нічого не знаєш! — Не знаю. Одна зі старих, Ніна Аркадіївна, зітхнула: — У Євдокії Микитівна онука була. Хвора. Скільки намагалася вилікувати її, а дівчинка все одно померла. З того часу як підмінили її. Себе морить, грошей не витрачає, а раз на місяць кудись їде. Ми вже думали, що в секту вступила! Хотіли поговорити, та вона нас навіть на поріг не пустила. Марина похитала головою. Дивні тут бабусі. Їхній голова села обворовує всіх, а вони йому ще й поклоняються. Про Євдокію Микитівну, схоже, вигадали чорти-що. Через кілька тижнів Марина поїхала до міста — погостювати у подруги Олени. Її подруга дитинства давно зробила успішну кар’єру і тепер була відомим адвокатом.
— Маринко! Завтра вихідна, приходь до мене, влаштуємо дівич-вечір! Чоловік Марини, Артем, був не проти: — Їдь, відпочинь від наших сільських пліток. Марина посміхнулася, обійняла чоловіка: — Головне, що ми разом. А село… та тут навіть затишно. Наступного дня дівчата вирушили до магазину. Поки Олена вибирала щось, Марина завмерла, побачивши знайому постать у темному одязі. — Що трапилося? Привид побачила? — пожартувала Олена. — Бачиш ту стареньку? Вона живе у нас у селі. Там її всі ненавидять. Олена спохмурніла. — Ти знаєш Євдокію Микитівну? — Ти її звідки знаєш? — По роботі. Вона до нас зверталася. Дуже незвичайна людина. Після смерті онуки вона вирішила, що допомагатиме іншим дітям. Щомісяця приїжджає до дитячої лікарні з повними сумками — засоби гігієни, іграшки, фрукти. А у заповіті написала, що після її смерті будинок продадуть, а гроші підуть до онкологічного відділення. Коли я оформляла її документи, мені хотілося плакати. Як мало таких людей… Марина слухала, не вірячи своїм вухам. Вона згадала, як сільські баби називали Євдокію Микитівну жадібною, а вона віддавала все, що мала, чужим дітям. Як можна стільки років жити поруч з людиною і не помітити, ким вона насправді є? — А голова у нас у селі… Адже він справді збирає гроші зі стареньких? Нібито на благоустрій села? — спитала Марина. — Чистої води аферист, — кивнула Олена. — Це треба припинити. Наступного дня Олена вирушила до голови. Ніхто не знав, про що вони говорили, але за тиждень він написав заяву про звільнення. А ще за кілька тижнів у селі почали будувати нову дорогу.
Казали, якийсь спонсор сплатив усе до копійки. Євдокія Микитівна тільки посміхнулася: — Хай у них буде що обговорювати. Мені тепер не самотньо… За два роки її не стало. Жителі села зі здивуванням спостерігали, як до будинку бабусі потяглася низка машин. Водії виходили, несли квіти, обіймали один одного. Це були люди з лікарні – лікарі, медсестри, батьки дітей, яких вона підтримувала. На цвинтарі Марина стояла поряд з Артемом та їхнім прийомним сином, Ванею. — Мамо, бабуся Дуся більше не приїде до лікарні? — спитав хлопчик. Марина погладила його по голові: — Ні, синку. Тепер вона відпочиватиме. — Але ж діти її чекатимуть… — сумно сказав Ваня. Артем сів навпочіпки перед сином: — Але ж є ми. Ми також можемо відвідувати дітей, приносити їм радість. Очі хлопця спалахнули. — Можемо! Тепер це робитимемо ми. Тому що у нас є добре серце, як у бабусі Дусі…