Мама поїхала, коли ми з братом були ще дітьми. Мені тільки виповнилося 12 років, а Андрію — 10. Вона залишила нас під опікою бабусі, тому що батько на той момент пішов з сім’ї заради іншої жінки, і з того часу ми його більше не бачили. Я й досі пам’ятаю момент прощання. Мама поцілувала нас, обіцяючи, що скоро повернеться. — Це ненадовго, зовсім трохи! Не хвилюйтеся, я скоро буду вдома. А ще привезу подарунки, щоби у вас було все, що ви захочете. Бабуся за вами доглядатиме, тільки будьте слухняними. На той момент ми не до кінця розуміли, що вона їде надовго. — Мама сказала, що повернеться за кілька місяців. Я не вірю, — одного разу я поділилася з братом за вечерею. Мама постійно писала, що багато працює і незабаром приїде.
Але я відчувала, що це надовго. Брат дуже сумував за мамою, він навіть міг годинами плакати після наших розмов по Скайпу. Вона поїхала до Італії, де влаштувалася доглядальницею до людей похилого віку. Спочатку їй було важко: чужа країна, незнайома мова, все нове. Але мама завжди була сильною. Вона допомагала по дому, готувала їжу, доглядала дітей. Різні сім’ї, різні умови – все це вона робила заради нас. Я досі пам’ятаю, як вона посміхалася у Скайпі, незважаючи на біль та тугу. — Сумую за вами, мої діти! Родичі допомагали, але ніхто не міг замінити нам маму. Тітка Оля приїжджала раз на місяць, щоб допомогти бабусі по господарству. Бабусі ставало все складніше справлятися одній. Так минуло 12 років. Завдяки старанням мами ми з Андрієм здобули гідну освіту та дах над головою.
Але мама не поспішала повертатись. Якось ми з братом вирішили, що час все міняти: — Що коли ми накопичимо гроші і зробимо ремонт у будинку, щоб мати побачила наш сюрприз? — Чудова ідея! Але гроші мами використовувати нечесно. Прийдеться якось самим справлятися. Ми почали економити навіть на невеликих сумах, які надсилала мама. Наш старий будинок потребував ремонту. Щоразу, коли мама дзвонила, вона питала, чи все в нас гаразд. Навіть якщо ми говорили, що все є, вона все одно надсилала по 200-300 євро. Влітку ми з Андрієм розпочали підготовку до Різдва. Ми працювали, шукали матеріали у знайомих, самі фарбували, клеїли, робили все, що могли. Нашою метою було завершити ремонт до її приїзду на свята. Я кілька разів питала бабусю, чи приїде мама.
Андрій хотів показати їй, що ми виросли, стали самостійними. Ми діяли як команда. Якось мама надіслала повідомлення: «Скоро буду вдома. Постараюся приїхати до Святого вечора, побачимось!» Коли вона приїхала, то принесла величезні пакети з подарунками: шоколад, привезений з Італії, та вишиванку для бабусі. Але її реакція, коли вона увійшла до будинку, була безцінною. Вона завмерла, а з очей потекли сльози. — Ви це зробили? Для мене?… — Ми вирішили, що настав час, мамо. Ти ж сказала, що повернешся до свят. — Ми збирали гроші, купували матеріали. Все для тебе. — Не можу повірити… Це неймовірно. Ви навіть не уявляєте, як я пишаюся вами! Тоді я зрозуміла, що перед Різдвом трапляються дива. Головне диво – це твої близькі люди, які поряд у такі моменти. Ми були разом, незважаючи на всі труднощі, і це означало все. Тепер мама знову з нами, і ми бачимося не лише на свята, а щодня. Ця історія нагадує, наскільки важливо підтримувати сім’ю, навіть якщо ви далеко, і знаходити час для тих, кого любиш.