— А що ти думала, голубонько? Зараз телятина коштує дуже дорого, та й все інше. Ми з Богданом заздалегідь обговорили меню, чим я вас пригощатиму, і син пообіцяв, що все мені відшкодує. Все, що я їла за ці два дні у свекрухи разом з дітьми, наче застрягло комом у горлі. Я не знала, як це сприймати. Як зачарована, я спостерігала, як мій чоловік передає гроші своїй мамі. Вісім тисяч гривень. І це в той момент, коли я сиджу вдома із дітьми і не працюю. У нас зламалася посудомийна машина. І ще безліч інших сімейних потреб. А він розплачується з мамою за те, що ми їли в неї, доки були в гостях у вихідні! Так, ми їли всілякі страви.
Борщ зі свіжими пампушками, що пахнуть часником та домашньою сметаною. Буженина за «фірмовим» рецептом свекрухи. Оселедець під шубою, щедро прикрашений зеленню. Салат з креветками, авокадо та ананасами, «бо так модно». Ну і, звісно, запечена телятина – головна гордість святкового столу. Але я думала, що це гостинність свекрухи. Як мені тепер реагувати на це? І ще мене ранить, що чоловік зі мною навіть не порадився. Вже дорогою додому в машині він сказав: — Ну я знав, Оленко, що ти будеш проти, що тобі це не сподобається і буде конфлікт. Тому й вирішив не засмучувати тебе заздалегідь.
Я мовчала, міцно стискаючи сумку в руках, доки пальці не побіліли. У голові все ще звучала її фраза: «телятина недешева». — Тобто ти знав? — тихо спитала я нарешті. — Ти розумів, що це мене роздратує, але все одно зробив по-своєму? Богдан, не відриваючи погляду від дороги, лише коротко зітхнув. — Мамі ці гроші потрібні. Адже вона пенсіонерка, а ти сама знаєш, як зараз все дорого. — А нам не потрібні? У нас немає потреб? Тиша в салоні зависла, важка, як камінь. Діти, втомлені від дороги, дрімали на задньому сидінні, їхнє рівне дихання було єдиним звуком у цій напруженій обстановці. Я відвернулася до вікна, де мимо миготіли темні зимові поля. Глибоко вдихнула, намагаючись не зірватись, але образа продовжувала наростати з новою силою.
Мені не потрібні були виправдання — я розуміла, що чоловік має свої причини. Але найбільше мене злило інше: чому ніхто не подумав про мене? Чому все вирішується за моєю спиною? Міські вогні з’явилися на горизонті. Ми мовчали, поки не під’їхали до нашої хати Богдан заглушив двигун, повернувся до мене і, нарешті, сказав: — Оленко, я просто хотів, щоб мама не почувала себе обділеною. Це ж не завжди так буде, просто знак вдячності. Я подивилася на нього. — А про мене ти подумав? — Мій голос тремтів, але був тихий. Він опустив погляд. І ось тепер я сиджу на кухні, поки діти вже сплять. У голові крутяться уривки цієї розмови. Я намагаюся зрозуміти, як правильно вчинити, але відповіді немає. Перед очима стоїть образ свекрухи, її задоволена посмішка, коли вона брала гроші. Мене дратує це почуття, ніби я щось їй винна. І ще я думаю про те, як розпочнеться наш завтрашній день. Чи можу я обговорити це спокійно, без докорів? Чи почує мене Богдан? Чи повториться це знову? Я поки що не вирішила, що робити далі.