У свої сорок років я все життя прожила під одним дахом з матір’ю, так і не створивши власну родину та не з’їхавши. Вимоги моєї матері стали головною перешкодою для мого особистого життя. Вона наполягає на тому, що моє життя має обертатися тільки навколо неї, стверджуючи, що я зобов’язана їй за те, що вона мене виростила. “Чоловіки тільки ускладнюють твоє життя”, – говорила вона, відмовляючи від будь-яких стосунків, вселяючи, що добрих чоловіків не залишилося.
Щоразу, коли я планувала побачення, мама раптово починала хворіти – то високий тиск, то жар, то напад паніки – і я змушена була скасовувати зустріч. Я знала, що це маніпуляції, але відчувала себе безсилою чинити опір. Нещодавно лікар порадив їй вечірні прогулянки, щоб допомогти заснути. Незалежно від мого графіка чи втоми, вона вимагала, щоб я супроводжувала її о восьмій вечора. Спроби запропонувати їй гуляти однією натрапляли на звинувачення у недбальстві. “Хто викличе “швидку”, якщо я раптом знепритомнію?” – Докоряла вона мене, роблячи мій відпочинок неможливим, оскільки боялася залишитися одна.
Одного вечора, вирішивши насолодитися вечерею з подругою, я спробувала непомітно піти. Але мама зловила мене біля дверей. “Куди це ти зібралася?”, – Запитала вона мене. “Просто погуляти на кілька годин”, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій. “Ти йдеш, не попередивши мене?”, – Заперечила вона, – “Ти хочеш, щоб я хвилювалася?” “Я доросла людина, мамо. Тобі не потрібно цього робити”, – наполягала я, але вона завзято впиралася. “А що, якщо зі мною щось трапиться?” – перейшла вона на іншу тактику. “Зателефонуй мені, якщо щось знадобиться, я повернуся”, – твердо сказала я і пішла. Повернувшись додому, я застала її коли вона безтурботно дивилася телевізор. То була маленька, але необхідна перемога. Я зрозуміла, що не можу більше дозволяти мамі контролювати моє життя.