Нещодавно ми з родиною вирушили на довгоочікуваний пікнік у заповітне місце з мого дитинства – мальовничу галявину біля озера, оточену невеликим лісом. У дитинстві я проводила там незліченний час, насолоджуючись красою природи, і навіть призначила своє перше побачення на цій самій галявині. Саме там я вирішила переїхати за кордон у пошуках кращих можливостей.
Прибувши на місце, я з величезним жахом побачила, що галявина заросла високими бур’янами, а вся земля випалена та завалена пластиковим сміттям. Нам вдалося трохи розчистити місце біля озера для пікніка, але саме озеро також було забрудненим – далеким від кришталево чистої води моїх спогадів. Коли настали сутінки, і ми приготувалися йти, я простежила, щоб ми не залишили після себе ніякого сміття.
Проте вже в машині я виявила, що батько з матір’ю викинули все зібране мною сміття в довколишній струмок, яке, за їхніми словами, це місце все одно вже стало звалищем. Це одкровення викликало в мене почуття гніву та смутку. Живучи за кордоном, я звикла до незайманих громадських місць, які різко контрастували з недбалістю, яку я спостерігала в моєму старому улюбленому місці. Цей досвід зміцнив мою віру в те, що ці зміни починаються з особистої відповідальності. Ми повинні діяти як розпорядники довкілля, якщо хочемо, щоб світ став кращим.