Я — пізня дитина, мама народила мене у 34 роки. Незважаючи на це, дитинство у мене було чудове. Мама намагалася дати мені все найкраще: ми відпочивали на морі в Одесі, їздили за кордон, вона купувала мені іграшки, книги та гарні сукні. Батька в мене не було – він пішов від мами ще до мого народження. Однак я ніколи не почувала себе обділеною, а, навпаки, була найщасливішою дівчинкою. Багато моїх однокласників навіть заздрили мені: у мене були модні гаджети, гарні речі, все, про що вони мріяли. Мама добре заробляла, і в нас вдома була ігрова приставка та спортивний велосипед. Заміж я вийшла пізно за мірками наших сусідок і подруг — у 27 років.
Після закінчення університету я хотіла знайти хорошу роботу та пристойно заробляти. Але з працевлаштуванням особливо не щастило, адже не всі роботодавці хотіли брати молоду студентку без досвіду. Своє щастя в особі Павла я зустріла у 26 років на роботі. Він одразу почав до мене виявляти симпатію: робив компліменти, пригощав кавою на перерві, приносив солодощі. Було очевидно, що Павло — надійний і добрий хлопець. Через рік ми зіграли весілля. Мама навіть взяла кредит і позичила гроші у родичів, щоб подарувати мені гарну сукню та сплатити ресторан.
Павло був не місцевий — з села, тут він винаймав житло з другом. Ми планували взяти квартиру у кредит, але банки нам відмовляли. Ціни на житло різко підскочили, а оренда залишала мало шансів накопичити своє. Мама знову прийшла на допомогу: — Навіщо вам мотатися з квартири на квартиру, як цигани? І я не хочу жити одна у нашій трикімнатній квартирі. Тож збирайте речі та живіть у мене. Квартира була в центрі міста, поряд магазини, зупинки, та до роботи недалеко. Та й мама вже у віці, у неї постійно проблеми зі здоров’ям: скаче тиск, болять коліна, а спина вимагає регулярних масажів, щоби не доводилося лежати пластом. Ми з чоловіком домовилися оплачувати комунальні послуги та купувати продукти для всіх. Перші три місяці все було гаразд, ніхто не сварився, нам жилося зручно.
Але незабаром я помітила, що мама почала уникати нас, особливо Павла. Вона намагалася не виходити на кухню, коли ми там були. — Мамо, ти що, нас боїшся? — Та ні, просто не хочу вам заважати… Якось я повернулася додому раніше і почула, як Павло голосно на когось кричить: «Та скільки можна жерти? Ми що, роту солдатів годуємо?!». Я тихо підійшла до кухні та побачила, як Павло вимовляє моїй мамі за те, що вона взяла трохи сиру. — Ти знаєш, скільки цей сир коштує? Думаєш, я мільйонер? — Але я лише шматочок узяла…
— Купуй собі їжу сама! З таким апетитом я залишусь без штанів! Я була шокована такою поведінкою Павла. — Ти що собі дозволяєш? Чому ти на мою маму кричиш? — Вона вже мене дістала! Жере все поспіль, намотує купу комуналки. Щовечора у ванній хлюпається — це нормально? Я мовчки зайшла до спальні, зібрала всі його речі, навіть не обтяжуючи себе складанням, і виставила за двері. — Все, йди. — Ти мене через одну сварку виганяєш? — Ти можеш робити будь-що, але на маму кричати я не дозволю. — Ти ще пошкодуєш про це, на колінах проситимеш пробачення! Знаєте, чоловіків у мене ще буде вагон з причепом. А мама одна-єдина. Вона зробила для мене дуже багато, щоб я зараз її залишила.