Щороку я організовувала день народження своєї онуки. Їй нещодавно виповнилося 10 років, і щоразу я намагалася зробити свято ідеальним. Прикрашала кімнату, готувала частування, торт завжди був домашнім, а не покупним. Подарунки я теж вибирала найкращі, не заощаджувала ні на чому. Торік подарувала велосипед, а раніше — ролики з захистом. Внучка завжди раділа і дякувала мені, а я була щаслива, адже вона в мене єдина. Але з роками мені стало важко впоратися з організацією свят. Живу я разом з дочкою та зятем, і вони настільки звикли, що всі турботи я беру на себе, що навіть не замислювалися про допомогу.
Це їхня дитина, але вони ніколи не пропонували свою участь. Цього року я вирішила покласти край цій традиції. Підійшла до дочки і сказала: — Іро, мені важко самій готувати до свята. Може, ти допоможеш цього разу? Дочка явно була здивована: — Мамо, та що ти таке кажеш? Ти щороку справлялася, і цього разу теж зможеш. — Але мені тяжко. Може, хоча б поїдемо разом за продуктами? Пакети важкі, я сама їх не донесу. — Якщо тобі так важко, то може краще відсвяткуємо в кафе? — Я не маю на це грошей. У мене невелика пенсія.
— Так тобі шкода витратити кілька тисяч на єдину онучку? Я була шокована цими словами. Невже дочка не розуміє, що я вже не така молода і сильна? Після цієї розмови я вирішила взагалі нічого не робити цього разу. Просто привітаю онучку та подарую їй гроші. У день народження онуки, з ранку, я вручила їй подарунок – 1000 гривень. Вона була рада і подякувала мені. А ось дочка з зятем не забарилися поставити запитання: — Мамо, то де ми святкуватимемо? — Як де? Ви самі запрошували гостей. Я попереджала, що цього року нічого не готуватиму.
— Мамо, — почала обурюватись дочка, — ми покликали багато гостей. Куди нам їх тепер вести та чим пригощати? Я не встигну приготувати навіть закуски, та й у холодильнику порожньо. — Це ваші гості, ви мали про це подумати. Дочка вийшла з себе. Зібрала речі і заявила, що вони більше не житимуть зі мною, раз я така егоїстка. Внучка на мене не образилася, поцілувала і сказала, що любить мене, і що мама скоро відійде. Але дочка досі не дзвонить та не приходить. Я не шкодую про своє рішення, але мені боляче, що вона не дає мені спілкуватися з онукою. Сподіваюся, згодом вона зрозуміє свою помилку і все зміниться. Як думаєте, хто правий у цій ситуації?