Я родом із села, і останні 20 років живу у Римі. У 45 років я переїхала до Італії на заробітки, а до 65 років була готова піти на пенсію. Протягом усіх цих років я вкладала значні кошти в ремонт нашого старого сільського будинку, рік за роком перетворюючи його з напівзруйнованої будівлі на чудову резиденцію.
Поки мене не було, в хаті жила моя мати, дочка та зять. Мій шлюб розпався невдовзі після того, як я вирішила переїхати за кордон. У мого чоловіка, Остапа, були проблеми з алкоголем, і він ніколи не виявляв особливого інтересу до нашої родини. Після нашого розриву він залишився у селі: знайомі часто бачили його у стані жорсткого сп’яніння. Він жив зі своєю матір’ю, але часто відвідував нашу дочку без її згоди. Як би там не було, я вирішила зосередитись на своїй роботі та накопичити на квартиру для своєї доньки.
Після купівлі та ремонту квартири я повернулася, щоб купити меблі та завершити переїзд для сім’ї моєї дочки. Однак я передумала. Думка про щоденні зустрічі з моїм колишнім чоловіком у селі була непривабливою. До того ж моя літня, прикута до ліжка мати звикла до турботи моєї дочки. Тому я вирішила жити у купленій квартирі сама, а відремонтований будинок залишити своїй дочці. Дивно, але це рішення засмутило її. Але невже я не заслужила розуміння після 20 років праці задля її блага?