Я жодного разу не відчула підтримки своєї мами протягом усього свого життя. Зараз мені вже за 40 і вона намагається налагодити зі мною контакт.

Протягом усього життя мама постійно відмовляла мені в підтримці і виступала проти мене. У дитинстві я дуже хотіла навчитися кататися на ковзанах і попросила її про допомогу у цій справі, оскільки вона вміла, а мій батько – ні. Спочатку вона відмовлялася, наполягаючи на тому, що це надто складно для мене, але зрештою здалася. У 8 років я пішла з нею на ковзанку. Однак вона від’їхала від мене, щоб розважитись, залишивши мене боротися з рівновагою поодинці.

Я неодноразово падала, покладалася на допомогу незнайомців, а не на неї, і після однієї години вона підтвердила своє первісне твердження, що в мене нічого не вийде. Моє бажання відвідувати музичну школу було так само відкинуто. На щастя, бабуся подарувала мені скрипку – але мама переривала мої заняття, критикуючи мої здібності та забороняючи мені грати. Щоразу, коли я стикалася з проблемами, чи то в школі з несправедливими вчителями, чи хуліганами, мама лише звинувачувала мене, ніколи не пропонуючи підтримки. У міру дорослішання ця схема зберігалася .

Зрештою, в університеті я перестала бачити в ній джерело підтримки або навіть близького члена сім’ї. Моя сусідка, бабуся Валя, виявила до мене доброту і підтримку, яких я ніколи не отримувала від рідної матері. Зараз, коли мені вже за 40, моя мама раптом почала шукати зі мною спільну мову, не розуміючи, чому я сприймаю її як чужу людину і не маю бажання налагодити стосунки. Вона здивована моєю відстороненістю, будучи не в змозі зрозуміти, що саме її дії чи їхня відсутність у роки мого становлення визначили наше нинішнє відчуження. Як мені пояснити їй ситуацію, щоб вона нарешті залишила мене у спокої?