Коли я виходила заміж за Віталіка, я й не могла подумати, що життя повернеться саме так. Його брат, Андрій, був тоді тихим і скромним хлопцем, і хоч він теж виявляв до мене інтерес, я обрала Віталіка. Він здавався мені надійним і добрим – тим, з ким буде спокійно та впевнено. Минули роки. Віталік працював на заводі, його дні були одноманітними та важкими. Ми жили скромно, але я намагалася не скаржитися. Але одного разу, коли Андрій повернувся із Франції, де працював останні десять років, все різко змінилося. Він приїхав на дорогому блискучому автомобілі і виглядав успішним та задоволеним життям. – Марино, привіт! — вигукнув Андрій, побачивши мене.
– Скільки років, скільки зим! — Андрію, це ти? — спитала я, не вірячи своїм очам. – Ти так змінився! Він усміхнувся, і в його очах світилися спокій та впевненість, яких я ніколи раніше не бачила. – Так, багато чого сталося. Робота у Франції була важка, але коштувала того. Я тепер керую власною компанією. Коли ми сіли за стіл, і розмова зайшла про його успіхи, я відчувала, як усередині мене наростає гіркота. Віталік, який сидів поруч, виглядав стомленим і трохи втраченим на тлі свого брата. — Віталю, як у тебе справи? — спитав Андрій, повертаючись до нього.
— Та все по-старому, брате, — відповів Віталік, знизавши плечима. — Працюємо, як завжди. Я не могла не помітити різниці. Андрій був успішний, впевнено говорив про свої плани та досягнення, а Віталік залишався тим самим простим робітником. Саме тоді я зрозуміла, що, можливо, зробила неправильний вибір. Коли Андрій вийшов надвір, щоб перевірити свою машину, я залишилася наодинці з Віталіком. — Віталіку, ти колись шкодував про своє життя? — спитала я тихо. Він подивився на мене з подивом. – Ні, Марино. У мене є ти і цього достатньо. Його слова зворушили мене до глибини душі, але я була не в змозі позбутися відчуття, що могла б жити інакше. І хоча я знала, що жаль нічого не змінить, в той момент я зрозуміла, що вибір, зроблений колись, визначив все моє життя…