Віра завжди відчувала особливий зв’язок з батьком. Їхні стосунки були наповнені теплом та взаєморозумінням, на відміну від більш стриманих та дистанційованих стосунків з матір’ю. Щовечора, сидячи на кухні за чашкою чаю, вони могли розмовляти годинами, обговорюючи все на світі. Батько був для Віри не лише батьком, а й найкращим другом, наставником, опорою. Коли батько пішов з життя, світ Віри зруйнувався.
“Як я тепер без тебе, тату?” – шепотіла вона, сидячи сама в його кабінеті, оточена книгами, які вони любили читати разом. Все нагадувало про нього, і кожен предмет здавався пронизаним його присутністю. Мати, яка завжди зберігала дистанцію, здавалося, не знала, як підтримати дочку в цей момент. Їхні розмови були короткими та напруженими. “Віра, ти маєш зібратися,” – говорила вона, намагаючись вкласти в слова втіху, яка так і не звучала переконливо. “Як, мамо? Як мені бути без нього?” – Віра не могла знайти відповіді.
Однак минав час, і Віра навчилася знаходити втіху у спогадах про дні, проведені з батьком. Вона почала перечитувати їхні улюблені книги, знаходячи в них поради та настанови, які колись давав їй батько. Віра усвідомила, що хоча її батька немає поруч фізично, його уроки і любов продовжують жити в ній. Згодом мати та дочка знайшли новий шлях до взаєморозуміння, об’єднані загальною втратою. Віра зрозуміла, що батько залишив їй не тільки пам’ять про себе, а й здатність долати труднощі, зберігаючи його настанови та любов у своєму серці. “Ти завжди зі мною, тату,” – тихо говорила вона, дивлячись на зоряне небо, і в її серце на мить поверталися мир і спокій.