Всі ці роки я думала, що наш будинок це просто орендоване житло, хоча він здавався мені нашим справжнім будинком. Але одного разу, коли чоловік повернувся з роботи, то приніс новини, які кинули мене в збентеження. “Олено, господар піднімає орендну плату,” – сказав він, ніби це було неминуче. “Знову? Але ми вже й так платимо забагато! Який у нього цього разу привід?” – Я не приховувала роздратування.
“Просто підвищення вартості життя, мабуть,” – відмахнувся він, але в його очах майнуло щось, чого я тоді не помітила. Через деякий час, на сімейному обіді, моя свекруха випадково обмовилася: “Ну, коли я підняла орендну плату в будинку, який здаю…” Я завмерла, не вірячи своїм вухам. “Ви що, маєте на увазі наш будинок?” Вона почервоніла, впіймана зненацька. “Ах, так … це ж ваш будинок. Ну, я мала на увазі, так, це мій будинок.” Пізніше я дізналася у чоловіка всю правду. Він зізнався, що будинок належить його матері, і що він приховував це, щоб уникнути конфлікту. “Як ти міг? Ми могли б жити тут без оренди!” – Вигукнула я. “Я знав, що ти б саме так сказала.
Але мама вважає, що так правильно”, – відповів він. Образа змусила мене діяти. Я підрахувала, що за 10 років ми практично сплатили повну вартість цього будинку. “Слухайте, ми маємо негайно перестати платити за будинок, який фактично вже наш,” – наполягала я перед свекрухою. “Я розумію, що ви багато заплатили, але це все одно мій будинок,” – відповіла вона, неприємно здивувавши мене своїм ставленням. Сварки та довгі розмови не привели ні до чого. Ми з чоловіком вирішили шукати інше місце для життя. Нехай це буде справжній новий старт, навіть якщо доведеться розпочинати з нуля. Весь цей досвід навчив мене, що будинок — це не стіни та дах, а чесність та довіра між близькими людьми.