Ось уже через 20 років чоловік так само уникає спілкування з моїми батьками, а я не знаю, що з цим робити.
Першого дня, коли я представила свого майбутнього чоловіка батькам, він одразу ж заявив, що не спілкуватиметься з ними. Я пам’ятаю, як він сидів навпроти моїх приголомшених батьків, серйозно дивлячись їм у очі, і говорив:
«Я поважаю вас, але, будь ласка, зрозумійте: я вирішив не вступати з вами в надто близькі стосунки».
Я була вражена його словами і подумала, що це просто непорозуміння, яке з часом вирішиться. Але роки йшли, а мій чоловік залишався непохитним. Мої батьки намагалися знайти до нього підхід, намагалися загладити непорозуміння, але все було марно.
І ось, через два десятиліття, я сиджу на кухні, дивлячись на фотографії сімейних свят, де мої батьки і чоловік ніколи не з’являються поруч. Мені боляче, що між ними так і не склалися стосунки.
Якось, намагаючись знайти рішення, я знову заговорила з чоловіком про це.
«Чому ти й досі тримаєш дистанцію з моїми батьками? Можливо, настав час щось змінити?» – Запитала я його.
Він глянув на мене, його погляд був спокійним та впевненим.
«Я знав із самого початку, що це буде так. Мені не потрібно більше спілкування, ніж я вибрав. Мова не про них. Мова про моє рішення обмежити свої контакти.»
Я зрозуміла, що мій чоловік – людина принципів, і його рішення було усвідомленим та остаточним. З того часу я перестала намагатися щось змінити, але це не зменшило мою душевну тугу з приводу того, що моїй родині так і не вдалося стати цілою.
