– Я тобі гроші навіщо надсилав?! Щоб ти маму доглядав. А що ти зробив? Ти в неї навіть забирав пенсію! З твоєї вини вона ні за електроенергію не могла заплатити, ні купити дров на зиму! – репетував Стас на брата. – Ми в неї тиждень тому були. Ми їй пропонували переїхати до міста. Сама не захотіла, – ховаючи очі сказав брат. – Брешеш! Сусіди сказали, що ви останній раз кілька місяців тому заскочили до неї на півгодини! Коротше, збирайте манатки та вмотивуйте у свою іпотечну квартиру! – Немає жодної квартири. – Як немає?! Я ж тобі гроші надсилав?! – Ми молоді. Хотіли погуляти, подивитися світ. – Ясно! Розтратили! Чия ідея? Твоя? – Стас зло подивився на невістку.
– Моя. І що? – З викликом відповіла вона. – А то! Вимотуйтеся звідси, я батьківську квартиру продаватиму… Стас три роки орав на чужині, заробляв гроші, допомагав, як він думав, матері з братом, та й собі на гідне життя відкладав. А коли повернувся, знайшов матір у холодному будинку, самотню та хвору. Відразу ж відвіз її до лікарні. Помістив до окремої палати. Заплатив за лікування. А потім приїхав до брата. До батьківського дому, який належав їм трьом: йому, Антону, та мамі… Через місяць він віз маму додому. – Як там Антон із дружиною? – Запитала вона.
– Нормально. Працюють. Живуть у орендованій квартирі. Проживуть, не турбуйся. – Синку, а куди ми їдемо, мій дім же з іншого боку? – здивувалася жінка. – Сюрприз, мамо, – усміхнувся у відповідь син. Поїздка затяглася, і мама задрімала на передньому сидінні. Розплющила очі, коли машина зупинилася. Дивиться, а перед нею великий, новий будинок. – Мамо, це наш з тобою новий будинок. Я знаю, що ти віддаєш перевагу сільському життю, от і побудував його для тебе. Ти тільки живи та вітай. На радість нам.