– Чому ти завжди такий галасливий? – Оксана звернулася до Миколи, сусіда зверху, в її позі та тоні відчувалося невдоволення. – Я постараюсь бути тихішим, – відповів Микола і зачинив двері. Проте за півгодини шум відновився: почувся тріск, дитячі голоси та плач. Набравшись рішучості, Оксана знову зайшла до хати. Її зустрів дванадцятирічний хлопчик. – Олежик розлив желе. Тато прибирає, – пояснив він. Зазирнувши всередину, вона побачила кілька молодих осіб.
– А де мама? – Запитала вона. – Тепер ми з татом самі, – промимрив хлопчик. Дізнавшись, що Микола сам виховує шістьох дітей, вона запропонувала допомогу. На брудній кухні Оксана ввела для дітей структуровану гру та читання, доки вони розбиралися із холодцем. Це прибирання переросло у спільне приготування вечері. Несподіваний візит Оксани став підґрунтям її частої допомоги. Через рік Микола з дітьми, що тримають квіти та торт, запропонував:
– Оксаночка, будь моєю дружиною. – І нашою мамою! – радісно вигукнули діти. Очі Оксани заблищали. – За однієї умови, – посміхнулася вона, взявшись за ледь округлений живіт, – якщо ви з такою ж радістю приймете нового члена нашої родини. Діти із захопленням погодилися. Дехто критикував вибір Оксани на користь багатодітної родини. Але хіба можна засуджувати жінку за те, що вона покохала чужих дітей як своїх? Хіба це вірне судження?