Щоразу, коли Галина приїжджала в гості, вона привозила для будинку матері нові речі, вмовляючи її викинути “антикваріат”, адже сама Галина жила у впорядкованій квартирі. Все ж таки, Ніна Іванівна дорожила дрібничками, що наповнювали її будинок. Коли мати раптово тяжко захворіла, Галина поспішила перевезти її до обласної лікарні, гарантуючи їй найкращий догляд. Вона привезла мамі новий халат, стильний кухоль та інші речі, думаючи, що мама зрадіє.
Проте один пікантний момент у лікарні змусив Галину переглянути свої погляди. Літня сусідка її матері по палаті емоційно обійняла рушник, принесений з дому, і сказала: – Воно пахне будинком! Моїм будинком! Це вразило Галину. Наступного дня вона привезла мамі її старий кухоль, рушник та халат. Коли вона вручила ці старі речі Ніні Іванівні, обличчя матері осяяло. -Ти принесла мені частинку будинку, – сказала вона, помітно зворушившись.
Галина зрозуміла, що сучасні тенденції засліпили її щодо емоційної цінності цього так званого “антикваріату”. Привезши матері заповітні речі, вона не лише сприяла її одужанню, а й поглибила своє розуміння того, що для її матері справді важливо. Невдовзі Ніна Іванівна нарешті повернулася додому. З того часу Галина сама насолоджувалась атмосферою будинку мами, а не лише перестала насильно оновлювати його.