У старших класах ми з моїм майбутнім чоловіком почали зустрічатись: ми знали, що створені один для одного. До 18 років ми побралися і незабаром у нас з’явилися наші діти – Оленька та Артем. Ми розробили бізнес-план та зайняли гроші, але наше підприємство провалилося, залишивши нас у боргах. Щоб розплатитися з нашими кредиторами, ми вирішили працювати у Франції, залишивши наших дітей із бабусею та дідусем. Після прибуття туди, гаданий друг, який мав нам допомогти, зрадив нас. Зневірені і заблукані, ми , на щастя, зустріли співвітчизника, який підтримав нас.
Ми знайшли невелику квартиру із загальними зручностями, яка була доступною за ціною. Хоча ми стикалися з мовними бар’єрами, я таки знайшла роботу хатньої робітниці в сім’ї, де нас хоч трохи розуміли. Господиня, одинока мати з трьома дітьми, часто давала мені вказівки з різних домашніх справ. Однак, коли вона захворіла на кілька тижнів, я взяла на себе більше обов’язків, дбаючи про її будинок і дітей, як про своїх власних. Після повернення вона відзначила позитивні зміни у своїх дітях і вирішила винагородити мене.
Вона збільшила мені зарплату та запросила моїх дітей у гості до Франції. Схвильовані наші діти незабаром прилетіли в супроводі моїх батьків. Ми разом провели чудовий час у Парижі. Повернувшись на батьківщину, ми розплатилися з боргами та розпочали новий, добре спланований бізнес. Наш зв’язок із цією великодушною леді зберігається донині, а наша подорож навчила нас цінувати стійкість та доброту незнайомців.