Хто сказав, що бути самотньою матір’ю — це життєва трагедія? Життя не завжди таке, яке здається на перший погляд. Коли мій хлопець зник, дізнавшись про мою вагітність, я залишилася здивована. Я шукала його, безперестанку дзвонила нашим спільним друзям, але його ніде не було. Я не могла дозволити розпачу поглинути мене. Жодна людина не коштувала моєї печалі, крім мого сина, якого я вигодувала і виростила сама. Чесно кажучи, початковий період був страшним. Мені було 22 роки, я закінчувала університет та сподівалася на успішну кар’єру.
Віра та підтримка моєї матері були моїм рятівним колом. З того складного періоду минуло 15 років. Я була успішною бізнес-леді і гордою матір’ю прекрасного хлопчика Івана. У нас було гармонійне життя. Я зосередилася на своїй кар’єрі; Іван вважав мене не лише матір’ю, а й другом. І тут з нізвідки в моє життя повернувся мій колишній, Максим. Він був невпізнанний: життя наклало на нього свій відбиток. Він прийшов зі словами: -Алінко, я хочу побачити свого сина. Я хочу знову стати частиною твого життя. Я змінився. Я парирувала:
-Максим, ти залишив мене вагітною. 15 років ти не виявляв жодного інтересу до свого сина. Нам і без тебе добре. Благаючи про другий шанс, він розкрив свої невдалі життєві обставини. Я поспівчувала, але твердо попросила його дати мені спокій. Несподівано мої батьки стали на захист Максима, закликаючи мене пробачити його. Його постійні дзвінки і тиск моїх батьків поставили мене у скрутне становище. І чому він повернувся до мого життя, коли все йшло так добре. Я розгублена і не знаю, що робити.