Життя у сільській місцевості вимагає сили та мудрості, що ми зрозуміли лише згодом, після того, як у дитинстві принижували нашу однокласницю Марину. Марина була мініатюрною, тихою дівчиною, відомою своїм скромним одягом та постійним навчанням. Ми не одразу полюбили її: адже її замкнута поведінка робила її легкою мішенню. Вона ніколи не прагнула стати частиною нашого гурту, і ми ніколи не запрошували її. Після школи вона мчала додому у своїх справах, за що й отримала від нас прізвисько «мишеня».
Однак її працьовитість була незаперечною. У ті часи водопровід у будинках був рідкістю, але Марина щодня тягала з колодязя кілька відер води. Вона взяла на себе ці обов’язки, бо знала, що батьки надто зайняті роботою. Подорослішавши, ми всі перетворилися на молодих дівчат, але Марина, здавалося, залишилася незмінною. Ми припускали, що вона так і залишиться самотньою, але після випуску вона здивувала нас, вийшовши заміж за Івана, людину з нашого села, яка не має ні знатного майна, ні сім’ї. Це рішення було зустрінуте великою кількістю жартів від місцевих. Після випуску ми розійшлися кожен своєю дорогою, а Марина залишилася на селі.
Поворот подій був несподіваним: Марина та Іван різко розбагатіли, збудувавши численні теплиці та фруктові сади. Вони процвітали, тоді як багато наших однокласників боролися за існування. Багато хто говорить, що лише гарний характер Марини призвів до її успіху. Але я знаю, що її шлях був непростим. Тому важливо не засуджувати тих, хто відрізняється від інших, оскільки одного разу вони можуть перевершити очікування неймовірним чином.