Якось у моєї 11-річної доньки мав бути виступ у хорі, але оскільки ми працювали, то не могли її відвезти. Дівчинка у нас була самостійно, їздила до школи і назад одна. Тому Наталя заявила, що сама дістанеться до Будинку культури – і нам не варто турбуватися. Як би там не було, чоловік намалював на листку схему проїзду.
О 7-й вечора на мій телефон надійшов дзвінок. То була Наталка, і вона nлакала. -Мамо, я сіла не на той автобус. І я не маю грошей на проїзд. Кондуктор сказав, що я їду не туди. -А ти можеш попросити у кондуктора повернутися на тому самому автобусі? -Я вже вийшла, але не знаю, де я. Тут лише кіоск та зупинка. Оскільки я сильно хвилю валася, то не змогла просто запитати свою доньку прочитати назву зупинки. Тому я думала, чи потрібно дзвонити чоловікові, чи краще самій проїхати по всіх зупинках і знайти її. І раптом вона сказала: -Мамо, почекай-но … Я почула у телефоні якісь бурмотіння. Звичайно, мені стало страшно.
Хтось до неї підійшов? Наталка заговорила за хвилину. -Мамо, тітка дала мені грошей і перевела через дорогу, щоб я сіла в автобус. Наталя повернулася додому за півгодини. Вона посміхалася і розповідала про свої пригоди. -…Мені здається, що тітка була бездомною… -Чому ти так вирішила? -Вона тримала в руках кошеня, і сиділа за кіоском із коробкою перед собою. Вона покликала мене і сказала взяти із коробки стільки грошей, скільки мені потрібно. Я була вражена до глибини душі. Адже моїй дитині доnомогла людина, від якої найменше це очікувалася, і яка точно сама потребувала доnомоги. Завтра ми поїдемо на це місце. Я знайду цю тітку і обов’язково її віддячу.