Андрій Леонідович сидів на лавці під яблунею на своїй ділянці, а над його головою висіли яблука, які опустили гілки до підлоги своїм тягарем. Яблука у діда Андрія – найсолодші, найсмачніші, але шkода, нема кому їх зривати… і їсти теж нема кому. Дід Андрій сидів на лавочці без настрою, проте спогади про яблуню гріли йому душу, і на його обличчі час від часу мелькала посмішка. Справа в тому, що старий яблуню посадив зі своїм сином Владом, коли той був ще зовсім маленьким.
Того дня 6-річний Влад став о 6-й ранку без будильника. Він побіr до тата, який теж не спав. Тоді був важливий день. Влад з батьком мали посадити дерево, от хлопець і не міг більше чекати. Андрій із Владом дуже любили яблука. Андрій ніби теж перетворився на дитину того дня. Вони обоє були дуже схвильовані цією подією. Але потім усе змінилося.
Влад подорослішав. Бідний дід Андрій щодня чекає на сина, адже той постійно каже, що приїде на вихідних, а потім дзвонить, каже, у нього роботи завалом, і його приїзд скасовується. Андрій Леонідович не знає, як він житиме у своїй хаті взимку, а вона вже близька… річ у тому, що бід ний навіть дров для печі не має. Він від безвиході навіть натякав у розмові з сином, що йому нема чим грітися, але Влад вдав, що не розуміє. Ось і сидить дід Андрій на лавці, чекає щодня на сина, але й сам розуміє, що чекати йому доведеться ще дуже довго.