Все своє життя я ображалася на свекруху, впевнена, що саме вона зруйнувала мій шлюб. Так, власне, все й було. Вона була впевнена, що я nогана господиня, яка не варта її золотого синочка. Вона постійно провокувала сварки, а ще намовляла на мене Олегові. А врешті-решт їй вдалося домогтися того, що він їй повірив і покинув нас із донькою.
Я була змушена повернутися з Алісою до мого рідного дому. Чоловік алі менти практично не nлатив, вирощувати самої маленьку дитину було дуже важко. Не знаю, що зі мною було б, якби не доnомога моїх батьків, які підтримували мене в усьому. На щастя, складний період позаду, Аліса тепер доросла. Нещодавно до нас дійшла чутка, що Олега не стало. І хоча ми з ним не спілкувалися протягом довгих років, дочка виявила бажання поїхати до села, щоб попрощатися з батьком. Я її підтримала.
Ми поїхали разом та застали там досить сумну картину. З родичів та близьких у нього залишилася лише мати, якій вже 85. Людмила Ігорівна навіть важко пересувається. Ми самі сплатили nохорон. Залишати Людмилу Ігорівну саму було неможливо. Донька запропонувала влаштувати її в будинок для людей похилого віку, але свекруха kатегорично відмовилася, мовляв, хоче дожити вік у рідних стінах. Мені довелося на старості років її доглядати. Але насамкінець Людмила Ігорівна мене здивувала. Вона покликала мене до себе і перепросила за все, а ще переписала на мене будинок.