Тані тридцять шість років. Її синові, Тімоші, одинадцять. Щоліта Таня відправляла сина з бабусею на дачу. Мати впевнена, що там йому буде добре. Тут тобі і чисте повітря, і свіжі фрукти, і річка поряд. А що хлопчику робити у місті? Асфальтом дихати? До цього літа Таня брала відпустку влітку і місяць могла присвятити синові. Тіма кілька тижнів жив на дачі, потім місяць із мамою, потім знову на дачу, до бабусі. До першого вересня. А цього року, Тані необхідно було працювати всі три літні місяці, тож хлопчик “загримів” до бабусі на всі три літні місяці.
І тут уже Тіма й завив. На дачі інтернету немає, телевізор не працює, однолітків теж немає, бабуся будить з ранку рано утром, змушує жити по режиму, годує всякими кашами, постійно стежить, як би онук у що-небудь не влип. А довкола одні бабусі пенсіонерки. І що йому робити? Ось і телефонує матері, просить забрати його назад, у місто. – Мам, набридло мені тут. Нудьга! Забери мене додому, будь ласка, – просить він у матері. (K/KQ) Але Таня не хоче, щоб хлопчик бовтався у задушливому місті, або цілими днями сидів удома в інтернеті. Та й бабуся з радістю вітає у себе онука. – Ну навіщо йому в задушливому місті сидіти? Я ж працюю. Розважати його часу в мене не буде.
Він що, так і вдома сидітиме? – Ділиться своїми nроблемами з подругою Таня. – Але ж ти розумієш, що, залишаючи сина з бабусею, ти його мучиш? Дай можливість проводити канікули так, як він хоче. Він у тебе добре вчиться? Так? Ось! Значить, і свій відпочинок він заслужив. Нехай валяється в ліжку до полудня, як йому хочеться. Нехай поїсть сосисок із бургерами. Нехай у комп’ютерні ігри грає. Дай волю хлопцеві. І більше довіряй йому. – радить подруга.