Я з дня нашого знайомства знала, що мій Василь – сирота. Виріс у дитячому будинку, а познайомилися ми універі. Коли побралися, жили у гуртожитку. Але невдовзі чоловік отримав квартиру від держави – і наші справи пішли у гору. Якщо чесно, я розуміла, що минуле чоловіка не дає йому спокою. Все, що залишилося від матері – це записка з його ім’ям та дерев’яний хрестик. Він баrато разів їздив до того інтернату, в якому зростав, але жодної інформації про батьків він так і не зміг знайти. Але нещодавно його пошуки мали успіх.
Одного ранку в неділю в наші двері зателефонували. На порозі стояла жінка. -Вибачте, а Василь тут живе? Я його рідна сестра. Якщо чесно, я одразу зрозуміла, що це якась близька родичка чоловіка, бо вони були на одне обличчя. Ми запросили Ніну додому. Виявилося, що рідні вони з моїм чоловіком тільки по мамі, якої не стало зовсім недавно – на 87-му році життя. Ніна розповіла, що в останній день свого життя мама зізналася, що має сина, і попросила Ніну відшукати його.
Ще старенька розповіла, що до весілля зустрічалася із хлопцем – біологічним батьком Василя. Але коли той дізнався, що дівчина заваrітніла, то просто зник. Оскільки молода дівчина мала дуже бідну сім’ю, та й батьки хотіли уникнути ганьби – то змусили її віддати дитину до дитячого будинку. Щоб підтвердити всі свої слова, Ніна дістала свій дерев’яний хрестик – такий самий, як був у мого Василя. Ніна сказала, що мати залишила їй будинок, і вона приїхала, щоб поділитися спадщиною. Але все, що цікавило мого чоловіка – це рідна душа, яка знайшлася через стільки десятиліть.