Коли ми зіграли весілля, ми не мали власного житла. Чоловік постійно говорив, мовляв, доки не буде власної квартири, про дітей думати не будемо. Я була повністю солідарна з ним, тож ми затягли пояси – і почали збирати на перший внесок. Спочатку начебто все йшло за планом, але потім почалося. Чоловік став завжди ухилятися від накопичень: то на відпочинок, то машину, то новий телефон. Виправдовувався він тим, що, якщо візьмемо іnотеку, точно не зможемо собі цього дозволити.
А як ми візьмемо іnотеку, якщо не відкладатимемо? Лаялися, мирилися, і далі збирали. Але все йшло дуже повільно, оскільки ми ще за орендоване житло nлатили. Декілька років тому з життя пішла бабуся чоловіка. Свекруха сказала, що ми можемо заїжджати до цієї квартири. Додала, що міняти документи не буде: мовляв, вона все одно не має інших спадкоємців, чоловік – єдиний. Я, звичайно, була не в захваті, що ми відстрочили поkупку власного житла, але, як би там не було, це стало для нас тимчасовим рішенням.
Тільки треба було зробити ремонт. Накопичені гроші витрачали на матеріали, решту робили своїми руками. Коли все було закінчено, я почала натякати чоловікові про дитину. Але він знову завів ту ж пісню, мовляв, треба спершу стати на ноги.-Квартира є, але потрібна ще й машина. Та й для себе потрібно трохи пожити. Дитина з’явиться і все, хрест на особистому житті. Зараз минув рік, але жодних змін у нашому житті я не бачу. Роботу чоловік не змінив. Машину не купив. Заробляє ті самі гроші. На відпочинок ми не їздимо. Вічно якісь відмовки. Але мені все це вже набридло. Думаю, поставлю питання рубом: якщо йому не потрібна дитина, то така сім’я не потрібна мені.