Ми із чоловіком все життя присвятили дітям. У мене є старший син та донька. Заробляли і намагалися лише за ради них. Вони здобули кращу освіту, а потім роз’їхалася. Обидва працювали в столиці, але часто приїжджали, ділилися новинами, а якщо не виходило приїхати через роботу, часто дзвонили. І ми вважалися себе потрібними.
Все змінилося, коли вони завели сім’ї. Розумію, що клопоту додалося, але річ у тому, що вони абсолютно обірвали всі зв‘язки. Дзвінки в основному не використовувалися, якщо й брали слухавку, швидко намагалися закінчити діалог. Звичайно, нам з чоловіком було сумно, але ми втішали один одного, були опорою та підтримкою. Жити стало мені складніше, коли мого коханого чоловіка не стало.
У цей період я найбільше потребувала підтримки близьких, але мої рідні діти навіть на похорон батька не приїхали! Це удар у саме серце. Вони подзвонили серед пару місяців і стали ненав‘язливо цікавитися питаннями сnадку. І тут я для себе визначив, що наш будинок нікому з моїх дітей не дістанеться. Вони цього просто не заслужили. Як можна залишити свою матір у повній самоті? Як можна не приїхати, щоб провести в останній шлях рідного батька? Не розумію. Не таких людей ми намагалися виховати.