Огородній сезон припускав лише те, що має багато роботи. І я готувалася до нього, адже знала, що хоч у мене троє синів, чекати доnомоги мені нема від кого. Усі вони живуть у місті і так виходить, що у городній сезон вони завжди мають багато справ. Мені шістдесят п’ять років, але я досі горбачусь на полях. Дивно те, що коли сезон урожаю, всі вільні.
У цей період усі звільняються, приїжджають, щоб поласувати результатами моєї праці, із задоволенням забирають до себе в місто мої компоти та соління. Цього року у мене боліла спина, що тільки додавало мого роздратування до такого стану справ. Тому я вирішила, що цього року все буде інакше. Я знову все зробила сама. Цього року роботи було дуже багато, урожай був багатим. Коли роботи закінчилися, за законом жанру діти із сім’ями знову зачастили до мене. Але цього разу я не поспішала пригощати їх дарами природи.
І молодший син якось не витримав і спитав: -А де ж фрукти та овочі? Чому ти нас тільки кашею пригощаєш? -Ну так їх немає, – збрехала я і сумно знизала плечима. – Стара я, здо ров’я не дозволило зібрати врожай, ось він весь і зіпсувався. Ілля глянув на мене, широко розплющивши очі: -Прямо весь? -Ну так. Коли ця інформація і до інших дійшла, вони якось до мене приїхали і кажуть: -Мамо, ну чого ти нам не сказала? Залишила, щоб зіпсувалося. Ми б тобі доnомогли. Я посміхнулась. -Ну й добре, наступного року доnоможете та буде врожай.