Я зі своєю сім’єю живу за кордоном. Минулого літа ми з чоловіком вирішили повернутися на батьківщину, а там я запропонувала влаштувати пікнік неподалік будинку мами біля нашого озера, де в молодості я щодня бігала, гуляла, влаштовувала собі пікніки за читанням книги. Так ось, мама з радістю погодилася, ми вирішили запросити з нами і сім’ю сестри: її з чоловіком та двома дітьми. За проrнозами погоди обіцяли сонечко, а день обіцяв бути незабутнім, тільки хто б міг подумати, як саме цей день запам’ятається.
Приїхали ми на місце призначення, а там немає чистого місця. Ми ледве знайшли вільне від сміття місце для пікніка. Мені було боляче це бачити, адже місце було особливим для мене… я навіть встигла трохи очистити простір від пластикових пляшок, пакетів і контейнерів, поки інші займалися їжею. Все пройшло загалом неnогано. Ми добре посиділи, побалакали. Вже темніло, і ми вирішили зібратися потихеньку. Весь час я збирала все наше сміття в заздалегідь привезений із собою сміттєвий пакет і ще на самому початку попросила всіх кидати сміття в пакет.
Ми зібралися, зібрали рюкзаки і вже йшли назад, коли я помітила, що ні в кого немає нашого сміттєвого пакету. – А де сміття? – Стривожено запитала я. – Я викинула, – спокійно відповіла мама. – Як викинула? Не було ще сміттєвого бака по дорозі. – Я в очерети викинула. А ми що крайні, чи що? Усі туди кидають! – Мама навіть, здавалося, розлютилася від моїх питань. Сміття дістати вже було неможливо, адже все застрягло в очеретах… я ледве стримувала себе, щоб усіх не облаяти і не заnлакати. Після цього я принципово з рідними нікуди не йду.