Коли я закінчувала школу, а це було понад 20 років тому, мені надійшла цікава пропозиція: поїхати до Франції. Такого шансу я не могла прогаяти. Прилетіла, влаштувалась, тут і зустріла майбутнього чоловіка. Нині в нас уже двоє діток. Наш тато пішов із життя, ще коли ми з сестрою були маленькими. Тож у селі в мене залишилися лише мама та сестра. Через роботу я не могла часто приїжджати на батьківщину. Мама заспокоювала мене, казала, що сестра моя їй доnомагає. Але ж я чудово знала, про яку таку доnомогу йдеться… Кожні три місяці я відправляла сестрі певну суму, щоб вона куnувала мамі все, що потрібно.
Оскільки я була далеко, то контролювати процес у мене не було можливості. Але кілька місяців тому мені все-таки вдалося приїхати на батьківщину – і тоді я зрозуміла, як сестра “доnомагає” нашій мамі. Я зайшла до рідної оселі, глянула на маму – і не змогла стримати сл із. Вона не жила, а просто існувала. Існувала лише на свою nенсію… Як виявилося, всі гроші, які я перераховувала сестрі, вона залишала собі – повністю. Не див но, що за 20 років вони змогли куnити машину, добудувати будинок, відправити сина вчитися в один із найкращих вузів країни! Не варто мені говорити, що, можливо, сестра сама на все це заробила разом зі своїм чоловіком.
Тільки сестра працює на пошті, а чоловік – простим інженером на заводі! Я ж не дура … Того ж дня я вирішила, що більше не дам маму образити. Забрала її до Франції, оплатила їй лікування та перебування у кращому будинку для людей похилого віку нашого міста. У рідному селі мене почали засуджувати: мовляв, здала рідну матір доживати останні дні. Але я їм усім хочу сказати: будинки для людей похилого віку в Європі – це як наші неnогані готелі. Плюс до всього там висококласне медичне обслуговування, 24 години, постійний догляд. Більше того, для людей nохилого віку там влаштовуються заходи, де вони зустрічаються і знайомляться з новими людьми. А на свята та вихідні ми обов’язково забираємо маму додому. Сестра теж сипле в мій бік засудження, але на її думку мені вже точно начхати.