Нас друзі запросили до себе на новосілля за місто. Великий будинок вони куnили досить далеко від міста, потрібно було їхати годин 6. Повертатися назад було б довго, тож поїздка передбачала ночівлю. Чоловік уже зібрався, заправив машину. Але мене зупиняло одне, але. Наша старша донька Тая, якій 17 років сильно захво ріла. На той момент вона вже йшла на виправлення, але поки що лежала у ліжку. Її брат і сестра, які були молодшими, сказали, що не покинуть Таню одну. Все ж таки їй потрібно доnомагати, то чай зробити, то ліки подати.
Було несправедливо їхати відпочивати без неї. Поки ми веселилися б, тут одна дочка лежала і хво ріла. Я вирішила, що також не поїду. Якщо що, чоловік може і без нас друзів із новосіллям привітати. А ми поки що вдома побудемо, потім як усі будуть здо рові знову приїдемо. Мені довелося зателефонувати друзям, сказати, що нас на святі не буде. -Як так? А ми вже все підготувалися, всі друзі зібралися, тільки на вас чекаємо. -У нас Таня хво ріє, ми її не можемо покинути. -Та вона ж у вас вже велика.
-Тут більше справа не в тому, що вона маленька і не впорається. Просто краще, коли вся родина разом, хоч підтримка та турбота відчувається. -Але ж вона навіть не твоя рідна донька. Вона ж тільки чоловіка дитина, і що ти через неї будеш собі відпочинок псувати?! (Al/KQ) Такі слова мене просто вивели з себе, одразу зникло якесь бажання взагалі їхати та спілкуватися з друзями. Так, Тая біологічно тільки дочка мого чоловіка, але для мене вона така сама рідна людина, як і мої діти. Я одразу відключила телефон. Більше я не маю жодного бажання спілкуватися з цими людьми.