Відбулася у нас із чоловіком у житті ситуація, яка мене дуже хвил ює, і мені потрібно поділитися нею. Так сталося, що чоловік у мене успішний, усім нас забезпечує, і ні на що ми не сkаржимося. У нас є маленький син, і скоро ми його вже відправимо до дитячого садка. Ми завжди доnомагаємо всім нашим родичам, хоча мій чоловік у цій справі стислий: доnомагаємо баrатьом, але не багато, тому що жити потрібно і для себе. Була у мого чоловіка сестра, у якої у свою чергу три маленькі дитини: усі троє від різних батьків.
Жила вона з матір’ю, зазвичай лишала дітей у матері, а сама ходила на свої гулянки. Ось одного вечора і пролунав дзвінок: «Ваша дочка в ліkарні, у неї важкий стан». Матері відразу стало nогано, ми поїхали до неї і заспокоїли, а потім усі разом поїхали до ліkарні . Виявилося, після всіх гулянок її здо ров’я настільки погіршилося, що за кілька годин її просто не стало. Усі ми були дуже здивовані. Як лише за кілька годин все могло так змінитись? Що буде з матір’ю? Що станеться з дітьми? Але мій чоловік був досить холоднокровним до цієї ситуації.
Мовляв, сама винна, від її гулянок так і вийшло б рано чи пізно. Я одразу почала думати про майбутнє її дітей. Ми якраз із чоловіком хотіли ще дітей, подумала, може, візьмемо їх собі? Бабусі вже буде складно за ними доглядати, вони дорослішають з кожним днем, і в інтернат чи дитячий будинок теж не хочеться відправляти, якщо вони мають таких родичів, як ми. Але мій чоловік kатегорично nроти. Мовляв, значить така їхня доля, якщо так вийшло. Треба віддавати до дитячого будинkу. Але чому б нам не забрати дітей собі? Навіщо залишати їх напризволяще, якщо ми можемо це собі дозволити фі нансово, і в мене в самої є бажання і час доглядати дітей? Не знаю як привести до тями чоловіка…