Я педагог з двадцятирічним стажем. І весь мій досвід говорить, для всебічного і якісного розвитку дітей, батьки повин ні займатися з ними. Але моїй дочці, Моніці, лінь возитися з дітьми. Щоб діти не заважали їй займатися своїми справами, вона їм купила смартфони. Тепер мої онуки не вилазять з гаджетів. Старший, семирічний Сергій, вже заробив короткозорість, носить окуляри. Я дорікаю дочці гаджетами, а вона із завзятістю, гідною кращого застосування, починає доводити мені, що короткозорість онука наслідок його гри у футбол у дворі. Більш дикої нісенітниці я не чула. З такою логікою вона незабаром стане стверджувати, що вівсяна каша причина виразки шлунка.
Коли Моніка приводила первістка до мене, то я відкладала всі свої справи і займалася онуком. Ми з ним вивчили букви, навчилися рахувати, малювали. Досі з ним у нас спілкування відбувається весело – за всякими настільними іграми. Хлопчикові такі ігри цікаві, він із задоволенням в них грає. Але сkаржиться, що вдома батьки гратися з ним не хочуть, а друзів кликати до себе не дозволяють. Скільки разів я читала нотації дочці з зятем – марно. Не розуміє, що тупе тикання в екран смартфона не може розвивати інтелект у дітей. Два місяці тому дочка привела до мене обох своїх синів. Вони з чоловіком збиралися на якийсь сабантуй. А мені в цей день потрібно було перевірити контрольні роботи.
Тому я попросила старшенького, Сергійка, пограти з братом. Обіцяла швидше закінчити з зошитами і прийти пограти з ними. Завершивши перевірку контрольних, я пішла в кімнату. І бачу, що (K/KQ) обидва сидять, уткнувшись в смартфони. Виявляється, і для молодшенького, чотирирічного Ігорка, батьки куnили смартфон. Я, звичайно, відібрала у них гаджети, і стала займатися з ними. Коли батьки приїхали за синами, я повернула їм смартфони. Дочка і зять звинуватили мене у nсихологічному тиску на онуків і пообіцяли більше не привозити онуків до мене. Ось так. Я дбаю про хлопчиків, а вони кажуть про тиск.