У двадцять три роки мені поставили невтішний діагноз «безnліддя». Ми з чоловіком завжди мріяли про дітей, тому це стало бо лючим ударом. Я навіть боялася, що Федір мене кине з-за цього. Але ні, чоловік підтримав мене і залишився поруч, за що я йому дуже вдячна. Ми разом пережили цю ситуацію і вирішили, що в цьому випадку нам потрібно ус иновлюваня дитини. Ми хотіли, щоб це був обов’язково хлопчик, а ще хотіли взяти новонарідженого, щоб сповна пізнати радість батьківства. Моя двоюрідна сестра працює в пологовому відділенні лikарні.
Я звернулася до неї, щоб у разі чого вона нам повідомила, якщо хтось відмовиться від дитини. Світлана запевнила, що таке у них часто відбувається, і вона нам обов’язково повідомить. Ми з нетерпінням чекали її дзвінка. В квартирі навпроти моєї живе молода дівчина. Ліда приїхала з маленького містечка, навчається в університеті. Ми з нею іноді пили чай. Вона веде дуже активний спосіб життя, насолоджується молодістю сповна. Але як-то я її зустріла в під’їзді з червоними очима. Було видно, що вона плакала.
А ще я не бачила кілька місяців, як-то не зустрічалися, і вона встигла якось поповніти. Я не встигла нічого запитати, бо вона швидко втекла. Потім ми з чоловіком поїхали на море, відпочивали два місяці. Коли повернулися, я зіткнулася з Лідою в під’їзді. Дівчина була на останніх місяцях ваrітності. -Ох Ліда, ти ваrітна! Вітаю! -Нічого вітати! Мені не потрібна ця дитина, я його зовсім не хотіла. Я запросила її до себе. Дівчина зізналася, що збирається написати відмову. Я вирішила, що це подарунок долі. Після полоrів малюк опинився у нас. Ми його полюбили з першого погляду. Ліда поїхала з нашого будинку.