З кожним роком Світлані Семенівні все більше і більше хотілося онуків. Її дочка Катя вже скільки років вже заміжня, а все ходить дозвільна. Мати їй всі вуха прожужжала, всі мізки прополоскала, а тієї хоч би хни. Світлана Семенівна і про материнський капітал, який можна вкласти в житло (Дочка з зятем живуть у неї) підказала; і, як наочний приклад, про дочок своїх подруг розповіла; і, у всіх подробицях, описала яке це щастя бути матір’ю; і клялася, божилася, що сама буде доглядати за онукою: “ти тільки роди!”; і підбирала адреси клінік з Е КЗ…
Катя не реагувала. Тоді Світлана Семенівна взялася за справу з іншого боку. Щонеділі ставила свічку в церкві. Різні зілля від знахарок дочки у вигляді компоту підсовувала. Підсумок все той же. Онуків все немає і немає. Подруга припустила, що, можливо Дочка з зятем не хочуть дітей. – Як це не хочуть?! Та хто їх питає?! – обурилася Світлана Семенівна. Минув ще рік. Зрушень по потомству у Каті з чоловіком не намічалося. Минуло ще три місяці. Барабанний дріб, звучать фанфари – Катерина вагітна!!!
Дев’ять місяців пройшли, і Катерина наро дила на світ здо ровенького Богатирка Антошку. – Ну нарешті хоч щось спрацювало! Вітати. – Дякую! Ось і я тепер бабуся! Даремно, чи що я старалася… У своїй новій квартирі, яку чоловік з дружиною куnили десять місяців тому, на дивані сиділа Катя і годувала грудьми сина. – Ну ось, зробили, як і планували. Спершу квартиру куnили, потім дитину наро дили. – А ось твоя мама хвалилася подрузі, що наша дитина — це її заслуга. Я вчора виnадково почув. – пожартував над дружиною чоловік. – Протикати вона може все що завгодно. А ось коли мені народжувати-вирішую я.