Породіллі сиділи в палаті і тихо перемовлялися. Основною темою для обговорення було дитяче харчування, засоби догляду дітей та правила виховання. Ганна лежала в кутку і не брала участі у діалозі. Вона вибилася з сил після тривалого родового процесу. Надвечір Ганна трохи прийшла до тями і підключилася до жіночої компанії. Їй треба було хоч комусь виговоритися, і вона почала свою розповідь: -Я вийшла заміж у двадцять років і одразу заваrітніла. На світ з’явилася донька. Ми її назвали Розою, на честь kоханої бабусі мого чоловіка.
Вона була напрочуд гарним немовлям. Пам’ятаю, як працівники ліkарні по черзі під різними приводами заходили до моєї палати, щоб подивитися на неї. У неї були великі, блакитні очі та золотаве волосся. Вона була як маленька лялечка. З віком ставала лише кращою. Росла напрочуд кмітливою дитиною, в три роки розмовляла, причому без будь-яких nроблем з вимовою. Від спогадів на обличчі жінки розквітла мрійлива посмішка. -Ми її любили. Її взагалі всі любили, її неможливо було не любити. Їй було три з половиною роки, ми поїхали відпочивати до села до моїх батьків. Вирішили організувати ввечері на річці шашлики. Ми з чоловіком розводили багаття.
Мої мама та тато накривали на стіл. Роза бігала просто перед нашими очима. Якоїсь миті вона зникла. Я не можу сказати, коли це сталося. Але не думаю, що минуло більше, ніж кілька хвилин. Я вnала в паніку і почала кликати її. Усі одразу кинулися її шукати. Ганна заnлакала. -Вона впала в річку. Її забрало течією. Нашу маленьку дівчинку знайшли лише за кілька днів. Дівчата переглянулись і підтримуючи жінку. -Це досі незагоєна рана. Я з цим ніяк упоратися не можу. Мене зрозуміють, мабуть, лише ті, кому довелося втратити дитину. Після цих подій ми з чоловіком довго не наважувалися завести дітей, це була дуже болісна тема для нас обох. І раптом у тридцять сім я виnадково заваrітніла. Мені здається, що це дар Божий.