Коли поверталася з роботи йшов дощ. Куталась в куртку, щоб не замерзнути. Холодні крапельки неприємно падали на обличчя. Дорога додому у мене проходить через парк. У таку погоду там нікого не було. Одні мокрі лавки, вітер і дощ. Несподівано я почула якийсь звук з кущів. Він нагадував жалібний гавкіт. Заглянувши за невисокі кущі, що росли по краях доріжки, я побачила неглибоку яму, а в ній маленьке цуценя. Малюк весь промок від дощу, лежав там і жалібно скиглив. Я простягнула руку і взяла його.
Щеня насилу стояв на лапках. Мені стало його дуже шkода. Я закутала його в свій шарф, не звертаючи уваги на те, що забруднила тканину, і ми попрямували вже разом в сторону мого будинку. Чоловік кинув на тварину лише один невдоволений погляд: -Звідки ти це знайшла? -У парку, малюк був зовсім один і жалібно скиглив. -І що збираєшся робити? -Не знаю, може загубив хтось його. Треба завтра зводити до ветеринара. Віктор лише плечима знизав. Я нагодувала малюка і висушила. Йому начебто стало краще. Наступного ранку я взяла відгул на роботі. Шеф, вислухавши причину, добродушно посміявся.
Варто було відмити малюка, і він перетворився в дуже милу собачку. Ветеринар сказав, що ніяких серйозних проблем зі здоров’ям у малюка немає, просто він надто довго був без їжі. На наступний день, повернувшись додому, знову побачивши собаку у нас вдома, чоловік став бурчати: -І навіщо тобі тільки ця дворняга? Якщо хотіла нормальну тварину, ми могли б тобі його куnити. Ми на цьому ґрунті nосварилися. Сиділа я потім на лавці, обнявши цуценя, якого встигла назвати Маркізом, і думала. Потрібно йти першою на примирення, поступившись деякими своїми непринциповими бажаннями чи ні? Не встигла я вирішити, як чоловік подзвонив. -Люба, вибач, якщо хочеш залишити цю, тоді гаразд.