Одного разу батько сказав, що я маю сестру, і мені треба її знайти; він більше нічого не сказав і пішов у засвіти. Мені було дуже погано від втрати батька, я постійно думала, як знайти свою сестру, свою кровинку. Після того, як усі заходи з приводу nохорон завершилися, ми з мамою вирішили розібрати речі тата. Одяг ми роздали нужденним, а ось документи поки що не чіпали, не могли змусити себе розібрати їх. Якось, коли ми з мамою все ж таки вирішили переглянути документи, викинути щось непотрібне, розібрати архів спогадів, у скриньці з цінними речами я побачила фотографію гарної жінки з маленькою дитиною. Я перевернула фотографію, побачила на ній напис – 1995 рік.
Я не могла зрозуміти, хто ця жінка з дитиною, дала мамі подивитися, вона сказала, що то можуть бути родичі чоловіка. Ще вона сказала, що у мого тата дуже багато родичів, тож вона не всіх знала. Після цього випадку я забула про фотографію, і наше життя nродовжилося своїм перебігом. Я з усіх сил доnомагала мамі. Працювала тоді в одній компанії і, коли мене збиралися відправити у відрядження, мама була проти, вона сказала, що без мене не впорається. Я розуміла, що мама вже була в поважному віці, але я не могла не скористатися цією нагодою, щоб проявити себе. Коли ми поїхали, то познайомились із директором нашої дочірньої фірми.
Вона була дуже приємною молодою жінкою, звали її Олександра, вона повела мене до свого кабінету, обговорити деякі деталі, як раптом зовсім виnадково я побачила ту саму фотографію в неї на столі. Я здивовано подивилася і запитала, чи вона знає Василя Петровича Ненашева, на що вона відповіла, що це її батько. І в цей момент я зрозуміла, що переді мною моя зведена сестра; я розповіла, хто я така, ми з нею говорили годинами; я сказала, що тата більше немає, але він встиг повідомити, що маю сестру. Зараз ми з нею дружимо, і намагаємось надолужити втрачений час за всі ці роки.