Я сорок років пропрацювала у державній лікарні акушеркою. За роки роботи надивилася всякого. На жаль, часто була свідком того, як жінки залишали своїх дітей. Щоразу у мене розривалося серце. Але один випадок мені особливо запам’ятався. У нас була на спостереженні жінка, її ім’я запам’ятала я назавжди, звали Антоніною. Антоніна працювала в університеті на кафедрі політології, сталося так, що вона заваrітніла від іноземного студента. Жінка була не молода, їй уже майже сорок було. Були ще певні nроблеми зі здо ров’ям, наро дити здо рового малюка шанс був невеликий.
Проте їй пощастило. Хлопчик наро дився слабеньким, але серйозних фізичних відхилень у нього не спостерігалося. Він був дуже гарним. Я як цю дитинку побачила, щось мені згори підказало, що я не повинна дозволити, щоб жінка її покинула. Я всіляко вмовляла її не відмовлятися від дитини. Його потрібно лише трохи виходити, поставити на ноги і буде чудовою дитиною. Жінка, зрештою, не залишила дитину. Я потім навіть цікавилася її життям. А в неї все чудово склалося.
Батько дитини, дізнавшись про її народження, не відмовився від неї. Він був вихідцем із багатої родини. Сім’я хлопця всім забезпечила Антоніну та малюка. З того часу багато років минуло. Привела моя онука нареченого, щоб познайомити. А ним виявився дуже гарний брюнет. Щось у ньому мені здалося дуже знайомим. Я згодом зрозуміла, чим зумовлено це дивне відчуття. Це було те саме немовля, якого хотіла кинути Антоніна. Доля існує, зважаючи на все. Виходить, що я врятувала нареченого для своєї онуки.