Коли стояла у черзі, мимоволі підслухала розмову двох жінок. Було зрозуміло, що вони добре знайомі, але давно не бачилися – і вирішили поділитися один з одним проблемами свого життя… -Мені вже 33. І чого я досягла у своєму житті. У мене нічого немає: ні квартири, ні нормальної роботи. Продавцем все працюю. Стосунків із чоловіком нормальних немає, дітей – також. -Тааак, зате в тебе немає цих токсичних відносин, як у Лідки. І борrів немає, як у нашої Маші, яка оре на двох роботах. -Але я хочу нормального життя! Як у всіх! -Як у всіх? Про що ти? Ти думаєш, у кожного є яхта та дороrа машина в гаражі заміського будинkу?
Думаєш, прямо у всіх є купа дітей, а якщо у когось і є – вони прямо щасливі по-твоєму? -Я людина смиренна. Готова на будь-які nроблеми. Тільки вони накрили мене з головою. Не знаю, як вибратися звідси. Все, що потрібно зробити, це прагнути кращого життя, намагатися – і все вийде. І тут вона замовкла. Швидше за все, вона розраховувала на жаль з боку подруги. А та лише шукала позитивних моментів у всіх цих оповіданнях. Коли мовчання ставало вже напруженим, до них підбігли хлопчик і дівчинка і обняли другу співрозмовницю. Пізніше до них підійшов чоловік.
Відразу стало зрозуміло – люблячий чоловік і зразковий батько. -Ну Що, пішли? – спитав він. -Ага. У цей момент чоловік схопив за коляску і покотив свою дружину коридором. Я була в ступорі: мені здавалося, що вони сидять на сусідніх стільцях. Коли перемотую їхню розмову в голові, звучить він зовсім по-іншому. Адже вона мала рацію. Скільки разів ми запитували себе: а чому ми опинилися в такій ситуації? І що ми зробили, щоб із неї вийти. Звичайно ж, жити у зоні свого комфорту завжди приємніше. Але чи для цього ми живемо?