News 382 Media

Я хіба зобов’язана мій дім віддавати онуку, чи прописувати його там. У нього є тато, нехай він і його містить. Ця тема для мене складна, бо моя донька, Лариса, думає, що якщо я хороша бабуся, то оформлю будинок на онука. Але хіба я забов’язана? Я свою дочку виростила, а зараз її черга вирощувати свою дитину. Але з чого б мені переписувати будинок, на поки що не народившогося онука. У чоловіка моєї доньки, Максима, дуже заможна родина нехай вони й утримують свого онука, ну чи онучку. Я хіба щось неправильно говорю? Моїй доньці я давно говорила, що це обов’язок чоловіка дбати про сім’ю, утримувати її, а не все на наших nлечах. Менталітет так влаштований, а не я від себе говорю. Хто бачив, що дружина прописує дитину у себе, тоді хто такий її чоловік, який не може своїй дитині забезпечити першу необхідність.

Вчора при розмові з Ларискою, вона сказала, що сім’я чоловіка теж не хоче прописувати онука до себе. Ну мало що, моя донька роз лучиться і половину майна візьме собі. Правильно зробить, для вашого сина народ жує дитину ще після роз лучення ні з чим залишиться. Якщо вже вони так налаштовані на майбутнє свого сина, що скоро розлучаться, то про яку щасливу сім’ю може йтися? Ось подумаєте, що я теж погана, мовляв, не хочу онука прописати у нашому домі, але це не так. У нас із чоловіком мрія є, продати наш будинок після пенсії та куnити інший будинок біля моря та насолоджуватися життям. А якщо ми пропишемо онука в нашій квартирі, то все ускладнитись і будиночок біля моря нам не світить.

Ну або під кінець життя куnимо, тому що, поки ми це зробимо – все життя мине. Ой, шкода мою доньку, скоро наро дить дитину, а дома практично немає. Про що думає її чоловік? Не бачить, що моя донька від цього сильно зазнає стресу. Головне, щоб з дитиною нічого не трапилося, а при народженні, гадаю, все стане ясно. Ось подумаєте, що я теж погана, мовляв, не хочу онука прописати у нашому домі, але це не так. У нас із чоловіком мрія є, продати наш будинок після nенсії та куnити інший будинок біля моря та насолоджуватися життям. А якщо ми пропишемо онука в нашій квартирі, то все ускладнитись і будиночок біля моря нам не світить. Ну або під кінець життя купимо, тому що, поки ми це зробимо – все життя минеться. Ой, шкода мою доньку, скоро народить дитину, а вдома практично немає. Про що думає її чоловік? Не бачить, що моя донька від цього сильно зазнає стресу. Головне, щоб з дитиною нічого не трапилося, а при народженні, гадаю, все стане ясно.

Удома купа народу, які дивляться на Дарину, шkодують її. Вона була зовсім маленькою, але розуміла, що батьків уже немає. Вирішується її дол я. Єдині близькі рідні – дядько, брат батька. У нього самого сім’я та чотири сини, молодшому рік. Дружина дядька підійшов до неї, пояснила, що тепер вона житиме у них, і вони зроблять усе, щоб їй було добре. Дарина сумнівалася, бо розуміла, що їй не будуть раді. Але терпітимуть, адже тепер батьківський будинок належить їй. Вони швидко оформили всі документи, і щойно закінчили, відкрили таку тему.

– Ми знайшли тобі гарну школу. Зрозумій, то для всіх буде краще. Дарина добре знала, що ця розмова скоро відбудеться. Вона чітко бачила поведінку дядька. Вона переїхала до школи-інтер нату, яка стала для неї другою домівкою. Пройшло багато років. Протягом усього цього часу тітка з дядьком відвідували її раз на три-чотири місяці, щоразу з подарунками та поробленою тягою. Їхня така поведінка мала добру причину: весь цей час вони здавали квартиру Дарини, тому вели себе як милі. Дарина не була проти. Вона була щаслива, що хоч би не nродають. Але не знала, що вони не можуть цього робити. Усі вже звикли, що Дарина десь далеко, не заважає нікому, живе сама собі.

Вкотре, коли приїхали дядько з тіткою, він спитав у Дарини: – Що робитимеш після школи? – Дарина навчалася на випускному класі, тож дядько цікавився. Він хотів зрозуміти, чи можуть вони далі скористатися її квартирою. – Може вступлю до вишу. Ще не вирішила. Але для початку переїду в квартиру, почну працювати, потім подивимося, вона намагалася відповідати лаконічно. – Насправді ми хотіли й надалі здавати квартиру. Якщо ти поступиш в інше місто, житимеш там у гуртожитку, всім буде краще. Правда ж?! – Я не вирішила ще. Але якщо навіть вступлю, вступлю у нас. Не має сенсу далеко йти. У нас також гарний вибір вузів. – Нам би цього хотілося. – Щоб я поїхала до іншого міста? – Ні ні. Але насправді всім так було б краще. Дарина відповіла, що збирається жити у себе в квартирі, незважаючи на те, чи вступить. Наступного разу, коли дядько приїхав, віддав їй ключі та поїхав. Без слів.

Ой, розуму не докладу, як так можна було залишити власну дитину саму і поїхати. В мене колега в офісі. Знаю одне, що чоловік її покинув із дитиною, вона його одна виховує. Через що кинув – не знаю, ну, не моя ця справа, я не сую носа не в свої справи. Вона собою весь час незалежну будувала. Батьки їй пропонували жити разом, вона відмовила. Там двокімнатна квартира, вона їх не стискала б точно. Ні, вона пішла в іпотеку квартиру взяла, по сусідству з ними якраз. У чому сенс, не розумію.

Син ріс, вона довго робила в будинку ремонт, майже п’ять років жила в орендованій квартирі, платила за іпотеку, робила в цій квартирі ремонт, плюс ще гроші за орендовану платила, і комуналка. Працювала на знос. У результаті її до лікарні на швидкій відвезли, прямо з офісу. Їй тільки 33 лише. Начальник її відразу в той же день в оплачувану відпустку відправив, а вона що? А вона поїхала без сина, її довго не довелося вмовляти. Пацану вже 13 років, а він, крім міста, нічого не бачив. Сидить вічно вдома, максимум, до бабусі та дідуся сходить.

Дитині теж відпочинок потрібен, а він, крім чотирьох стін, нічого не бачить. Вона, до речі, лишила сина з батьками. На кого ще? Спочатку вона не хотіла з ними жити, а як дитину покинути, то на них. От у мене б розуму не вистачило так вчинити із сином. Я ніколи б не поїхала сама. Совість її там не пожирає на відпочинку? На морі вона, а син у телефоні цілий день. Ні, я не заздрю, але вона як мати не могла так вчинити. Зозуля, одним словом. Ніколи її не зрозумію; ось якби мені такий шанс випав: чи не відпочинок це був би…

Складно мені стало. Ніхто мене не підтримує. Навіть рідна мати. Я у розлученні, три роки. Дочці моєї вже 4. Чоловік мій пішов від мене до якоїсь пацанки, яка в автосервісі працювала, машину його робила. Потім, звісно, завив. Повернувся за місяць, не міг із товаришем жити. А що я? Звісно, я його не прийняла. Думав, все так просто буде? Ну, він вже одружився давно. Нова дружина вже ва гітна, вона ніби мовчить, але їй явно не подобається, що її чоловік зі своєю донькою так багато часу проводить. Він, до речі, допомагає нам; якби не він, ми б на вулиці залишилися. Оренду квартири покриває він, я теж працюю, але його гроші вирішують для нас багато.

Взагалі після розлучення я мала повернутися до матері, як у всіх належить. Але йти нікуди. У неї двокімнатна квартира і там живе мій брат із дружиною та донькою. До речі, я нещодавно зустріла хлопця. Зустрічаємося ми пару місяців, звісно, хочеться, щоб все було серйозно. Із донькою я поки що його не знайомила, але він знає про неї. З мамою я домовилася, що буду приводити їй онучку раз на тиждень. Але нещодавно вона мені сказала, щоб її більше не приводила; на запитання «чому?», вона відповіла, що коли дві онуки разом, вони починають голосно грати, це, бачите, заважає відпочивати її синові. А мені не треба відпочивати?

Я раз на тиждень приводжу дитину до бабусі, у квартиру на яку я маю такі ж права. З якого дива він уявив, що може так вчинити з моєю дитиною. Я вже збиралася йти сваритися. На що почула від мами таку фразу: “Не лайся я на свята її заберу”. До свята ще три місяці. З чого він вирішив, що може так поводитися. По-перше, він лишає мою дитину уваги бабусі, по-друге, я маю права так само, як він, на відпочинок, по-третє – це моя квартира, але я винаймаю квартиру. Що порадите зробити? Я після цієї фрази готова відсудити у нього житлоплощу, але там мама, якби не вона…

Сиджу вдома, батьки мене не розуміють. І як я докотилася до такого життя, розуму не прикладу. Так склалося, що після університету я одразу вийшла заміж. Попрацювала рік не офіційно, і за в агітніла, виходить, декретних у мене ніяких не було. В агітн ість моя проходила важко. Чоловік мій не розумів мене, ми постійно лаялися, останньою краплею було те, що після чергового тижня на збереженні в л ік арні, я прийшла додому, а мій лі ка р заборонив нам іn тим. Ось він на боці когось собі знайшов. Досі вважає, що я сама у всьому винна. Я зателефонувала батькові, він допоміг мені зібрати речі. Чоловік тоді мій подумав, що то го рмони, а мені було прикро в подвійні.

Я була ваг ітн а його дитиною, любила його, а він так вчинив із нами. У результаті він приїхав на виписку, але я не побажала навіть з ним привітатись, сіла в машину до батька з дитиною, і ми поїхали. Він майже не допомагає нам, цих грошей до ладу на підгузки не вистачає. Три роки батьки утримували мене і мою дитину, тато ніколи не дорікав мені грошима. Нещодавно він вийшов на пенсію, я вирішила, що я маю піти працювати. Папа вирішив, що він повинен допомогти мені з пошуком роботи, у результаті прийшов з новиною, що я працюватиму на заводі. Мені цей варіант не дуже сподобався, тим більше платять там копійки. Я ж хотіла їхати до міста працювати.

Але батьки проти. Вони сказали, якщо ти не підеш на завод, то про нашу допомогу можеш забути. Дочку мені доведеться із собою забрати у цьому випадку. А навчиться працювати з нею чи ні, це мої проблеми. Так мені сказали. Я не знаю як мені бути. Мені хочеться іншого, мене подруга кликала до міста попрацювати менеджером із продажу, і платять там добре. Але виходить так, ніби я не вдячна дочка. А я лише хочу зробити по-своєму.

Може, я справді була поганою свекрухою, але не розумію, чому моя невістка весь цей час не хотіла зі мною жити. Може, ви знайдете пояснення? Вона з моїм сином прожила п’ять років у шлюбі, і я не пам’ятаю жодного дня, щоб вона в мене вдома залишилася з моїм сином. Все почалося практично з РАГСу; вона тоді дізналася, що у спадок від її самотньої тітки їй дісталася квартира. Вона туди не поспішала заселятися, бо там сусіди були погані. Вона вирішила здавати житлоплощу в оренду. А нова родина винаймала однокімнатну квартиру.

Я ж їм у свою чергу пропонувала свою квартиру; у мене трикімнатна, “тісно нам не буде” – говорила я. Але невістка навідріз відмовилася; бачите, зі свекрухою вона жити не хоче. Вона не хотіла, щоб я втручалася в її особисте життя. У результаті вони винаймали квартиру; вона зава гітніла двійнятами, витрати збільшилися, а дохід скоротився; сина мого понизили на посаді та зарплату зменшили. Їм було ніби байдуже. Вони продовжували жити як раніше, купили все найдорожче, вартість їхніх дитячих речей була такою, ніби вони були з золота. У результаті після п ологів їм було складно, я продовжувала їх кликати до себе, а невістка продовжувала скандалити, тому що мій син недостатньо заробляє.

У результаті, через те, що за квартиру не було чим платити, вона зібрала речі і поїхала до своїх батьків. Син мій спочатку приїжджав на вихідні, а потім почав приїжджати раз на місяць. Не було можливості щоразу їздити, та й бажання, мабуть, також. Він допомагає своїм дітям, але шлюб розвалюється на очах. Вона не хотіла жити зі мною, але захотіла жити зі своїми батьками, їй так зручніше. Тепер вона одна, думаю, у мого сина вже хтось є. Дивно все це, її переїзд коштував їй шлюбу. Я така нестерпна, що вона не могла пожити зі мною? І чим би я їй заважала – не розумію. Тепер діти не мають батька.

У нас із чоловіком двоє дітей. Старшому синові сорок один, а молодшому – двадцять шість. Ми довго хотіли другу дитину, вже не чекали, але через п’ятнадцять років вона народилася. Ми мали дружну сім’ю. Незважаючи на різницю у віці, хлопчики добре ладнали один з одним. Для молодшого старший брат був ідеалом, і він повторював усе, що той робив. А старший дуже нам допомагав із братом. До Школи разом ходили, уроки допомагав робити, сидів із братом, коли нам треба було. Потім він одружився, і в нього народилися одна одною дочки. Нині вже молодший охоче порався з племінницями, дуже допомагав братові та його дружині.

Ми з чоловіком вирішили покликати мою маму до нас, щоб старший із сім’єю переїхали у її двійку. Нашими коштами зробили ремонт. У наших онучок були проблеми зі здоров’ям, одна дрібна, друга серйозна, тому невістка довго затрималася на декреті. Вона возила доньку на басейн, на масажі, їздила з нею до санаторіїв, водила до логопедів. І робила це вона справді сумлінно. Ми з чоловіком вирішили полегшити її життя. Дістали всі гроші, що в нас на цей момент були, і купили машину. Це була вигідна покупка, тому що на таксі йшло набагато більше. Добре, що чоловік тоді був на пристойно оплачуваній роботі, оплачував більшу частину лікування онуки. Нині вони самі по собі. Внучка здорова, невістка працює, допомагає чоловікові.

Ну, ось молодший одружився. І її дружина неодноразово нарікає мені. – У нас народилася дитина, а ви нам не допомагаєте, як допомагали тоді сім’ї вашого старшого сина. Це у вас такий підхід? Одне все: і квартира, і машина, і допомога, а іншому нічого? А я їй говорю, що ми вже не молоді, як тоді. І чоловік заробляє набагато менше. А іншої квартири ми не маємо. А вона відповідає: – Тоді ту квартиру діліть навпіл. Навіщо народжували другу дитину, якщо не могли потягнути?

Ольга Захарівна з чоловіком уже десять років живуть одні у своїй двокімнатній квартирі та звикли до розмірного способу життя. Чоловік у неї “сова”. Сидить допізна перед телевізором або перед комп’ютером. Ольга Захарівна ж, на відміну від чоловіка, “жайворонок”. Спати лягає раніше, а прокидається близько 6-ї ранку. За наявності двох кімнат вони один одному не заважають. Біда прийшла, звідки не чекали. Сина скоротили на роботі. А на новому місці стали платити набагато менше. Звичайно, син шукає роботу з більшою зарплатою, але це потребуватиме часу. А у нього на шиї виплати з іпотеки. Щоб якось викрутиться, син із дружиною вирішили тимчасово перебратися жити до батьків, тобто до Ольги Захарівни із чоловіком.

А у свою, в іпотечну квартиру, пустити мешканців. Тимчасово воно тимчасове, але як відомо – немає нічого постійнішого за тимчасове. І як довго вони з чоловіком витримають муки спільного життя, Ольга Захарівна не уявляє. – Тихого, мирного життя нам залишилося днів п’ять, – сумно ділиться із подругами Ольга Захарівна. – Потім син із сім’єю переїде до нас. Син із дружиною, два сини, ми з чоловіком – разом шість душ у двох кімнатах. Це буде не життя, а каторга. І з невісткою добрих стосунків не налагодилося. Будь-яке моє слово приймає в багнети. Я сама, можливо, так само не свята. І як ми на кухні співіснуватимемо? А онуки? Ці малолітні розбійники, п’яти та восьми років, бешкетні непосиди. Даша, невістка, її сини ростуть духовно розкуті.

А я говорю, що вони в’ють з батьків мотузки. Я до цього в їхнє виховання не сувалася, але тепер доведеться вбити їм у їхні дитячі голівки правила пристойності. Навіть якщо це призведе до конфлікту із Дашею. – То може не пускати сина з сім’єю до будинку? – Запропонувала одна з подруг. – Як не пускати? Не по-людськи це! – обурилася Ольга Захарівна. – І не за законом. Син тут прописаний. І має такі ж права на квартиру, як і я із чоловіком.

Мій будинок та будинок свекрухи розташовані у протилежних краях столиці. Їхати один до одного далеко, тому зустрічалися кілька разів на рік. Одного ранку я побачила дві яскраві смужки на своєму тесті. Почуття, що налинули на мене, на той момент важко описати. Здивування та божевільна радість, по шкірі бігають мурашки та невпевненість у собі… Коротше, все змішалося. Через кілька годин я вже сиділа в жіночій консультації, чекаючи своєї черги. Ва гітність підтвердилася, я стала на облік і мене записали в чергу на УЗД. Тоді ми із чоловіком ще не оформляли наші стосунки офіційно. Жили на моїй квартирі, яку подарували батьки. Від весілля ми відмовлялися свідомо, оскільки вважали цей ритуал марною витратою коштів.

Ми планували скромно зареєструвати наші стосунки в РАГСі і поїхати в подорож. Моя ва гітність проходила дуже тяжко. Мене час від часу катували нездужання. Майже нічого не їла, відвідувала поліклініку, де лежала під крапельницею. Так і вийшло, що до декретної відпустки ми не зустрічалися ні з мамою, ні з моїми батьками. Коли минуло тридцять тижнів і мене на роботі відправили у декретну відпустку, моє самопочуття покращало. Стала їсти, недоліком апетиту не страждала. Почала одужувати. Настрій від хорошого самопочуття так само з негативного перейшов у позитивний. Так як самопочуття у мене стало незрівнянно кращим, чоловік запропонував мені поїхати в гості до його мами. Перше, що видала свекруха, побачивши мене з великим животом, було:

“Господи, що ви наробили!” Я впала в прострацію, а чоловік, підхопивши матір, підвів її на кухню. Там вони досить довго сперечалися на підвищених тонах. Завершилася їхня розмова словами свекрухи: ” Дитину заробив, а одружитися не подумав!” Після завершення розмови ми з чоловіком одразу ж поїхали. До РАГСу, на церемонію одруження, ми її, звичайно, запросили. Через її істерику ми побралися до пологів, і звичайно ні про яку весільну подорож мови не могло бути.

– Давно вже доросла, дітей народила, а образа на матір досі душить! – розповідала Ольга подрузі. – Не вибачу їй жебрацького дитинства. Поношеного одягу, розношеного взуття, знущань однокласників! – Але ж у тебе мати-одиначка! – Спробувала заспокоїти подруга. – Їй було складно… – Ага, “складно”! – Скипає Ольга. – Своя квартира, гарна робота в держустанові, де ніколи не було затримок зарплати. Навіть у “лихі дев’яності” її колеги жодного разу не бідували, а ми жили в режимі жорсткої економії. Точніше, не “ми”, а “я”. Про свій гардероб мати дбала… – А для тебе? Скажеш, не купувала? – Так у цьому вся проблема.

Я носила чужі обноски. Те, що добросерді сусіди передавали “бідненькій, самотній матері, що піднімає дочку”. Ось у сусідів було двоє синів. Старшому купили обновку, молодший за ним доношував, і потім це діставалося мені. Такий одяг, після двох хлопців, тільки на смітник викидати. А мене до школи у такому відправляли. Наді мною знущався весь квартал. Ольга тяжко зітхнула. – Але, якби проблема була лише в одязі. Наслідки її скупості я досі лікую. Мені в дитинстві лікар рекомендував плавання, щоб вилікувати викривлення хребта, зуби у мене криві, проблеми зі шлунком… Ні на що вона не знайшла грошей.

– Ну, може, в неї справді не вистачало грошей? – Ксюша, як тільки я переїхала до гуртожитку, вона собі квартиру купила. Економила на мені, щоб квартиру собі купити. …Мати Ольги, Лариса Йосипівна, проживає одна в двійці, яка вже дуже давно залишилася їй від батька з матір’ю. Живе непомітно і самотньо. На відміну від багатьох інших пенсіонерів, вона не страждає на відсутність коштів. У “нульові” купила собі квартиру “на старість”. Добре, ціни тоді були божні. Нині ж здає її за серйозні гроші.