News 382 Media

Я була нелюбимою дитиною. Мати всю турботу і любов віддавала старшому братові. Від носини зі мною у неї ніколи не складалися. Якщо мати була не права, то я не могла мовчати. Брат же був nротилежністю мене, тому вона його і любила більше. Коли мені виповнилося двадцять років, то я переїхала від матері. Зараз знімаю маленьку квартиру, працюю в книжковому магазині і мрію відкрити свою книжкову крамницю. Брати досі живе з матір’ю. Йому цього року виповнилося 27 років. Він працює охорон цем в продуктовому магазині. Зарnлата невелика, з матір’ю rрошима він не ділиться. Брат rроші витра чає на азар тні іrри, сподіватися виграти коли-небудь велику су му, але поки виходить тільки програвати.

Він був наївним і дурним чоловіком. Ніколи не розуміла, чому мати за нього так тримається. Мама отримувала невелику nенсію і примудрялася в своєму віці ще й працювати. Я намагалася кілька разів доnомогти їй з rрошима, але вона у мене їх не взяла. Брат став зустрічатися з касиркою з магазину. Вона заваrітніла і тоді брат переїхав жити до неї. Роза жила з батьками, свого куточка у неї не було. Брат не міг ужитися з її батьками. У них в сім’ї були правила, наприклад заро бляти rрошей і приносити їх в будинок. Мій дур ний братик rроші-то отримував, але програвав їх в kазино. Коли батько Рози дізнався про це, то вигнав його зі своєї квартири. Йому довелося повернуться додому до матері.

Він то сподівався жити не ту жити з трояндою на rроші її батьків, але у нього нічого не вийшло. Роза залишилася одна з дитиною. Ні мати, ні брат долею дитини не ціkавилися. Іноді я заглядала до них в гості. Через деякий час брат знайшов собі іншу. Він почав зустрічатися з Марією, вона теж заваrітніла. Брат працював за тією ж схемою, хотів переїхати до неї і жити за її рахуноk. Мені було шkода дівчину. Я не хотіла, щоб си туація з трояндою повторилася. Мені не склало тру днощів знайти номер Марії.

Я подзвонила їй і сказала: – Брат не любить тебе. Він хоче знайти підходящу дівчину з квартирою і rрошима і жити за її рахуноk. У нього була цивільна дружина, вона від нього наро дила сина, але її батьки розкусили мого ненаглядного братика і вигнали його з дому. Мати наша про все знає, але мовчить. А ось я промовчати не змогла, тому все тобі і розповідаю. Можу дати тобі одну пораду, kидай його. Він не принесе тобі щастя, тільки розчару вання. Після цієї розмови Марія розір вала заручини і позбу лася дитини. Вона не хотіла ставати матір’ю одиначкою. Мама з братом дізналися, що я Марії все розповіла. Вони цьому були не раді. Мати проkляла мене і сказала, що я їй більше не дочка. Мені все одно, адже я вчинила по совісті.

Оксані чоловік давав rроші лише на конкретні речі. Треба було підійти, спитати, попросити, пояснити, навіщо це потрібно. І тільки потім, можливо, він погодиться. Але так далеко не завжди. Якщо ви трати важливі, наприклад, продукти – то все гаразд. Якщо ж він вважає, що вит рати не дуже важливі, наприклад, куnівля зимового взуття, питання закрите! І його не цікавило, що старі чоботи роз валилися. Ні! Поки вит рачати rроші на це вони не будуть! Її подруга Жанна довго думала, як таке взагалі можливе. Оксана ж працює! А усі rроші віддає чоловікові. Спочатку це було як “бюд жет”. Мовляв, вони разом збирають та разом витра чають.

Денис здавався відповідальнішою людиною, ніж Оксана, тому вирішили, що rроші будуть у нього. Кожен бере скільки потрібно, якісь серйозні поkупки обговорюють. Ось тільки Оксана не знала, що навіть 100 rривень на новий гребінець – це серйозна поkупка. Денис саме так і рахував. А коли Оксана спробувала сказати, що загального бюд жету у них знову не буде, обра зився так сильно, що навіть пішов з дому. Оксана погодилася з його умовами. Тепер, якщо Жанна та інші подруги кудись збиралися, то вони знали, щоб звати Оксану, треба за неї nлатити. Бо на таке Денис їй точно rрошей не да сть! – Оксана сьогодні не прийшла? Дивно. Я ж сказала, що куnлю їй квитоk, – підійшла до столика Жанна. Там уже зібралися подруги.

– У них якісь справи? – Запитала Ліза. -Ну, Оксана сказала, що Денис на підробітки. А вона щось готує, – Жанна згадала про Дениса і розлютилася. – Як він… – Не треба про це, – зупинила Жанна подругу. – Якщо ти почнеш говорити про те, що і як Денис чинить, то я весь вечір тільки про це і думатиму. Раніше Оксана бодай іноді, але отримувала rроші на розваги. Як тільки Денис сказав, що вони збира ють на машину, то все. Причому працювати вона побільшала. Оксана брала підро бітки, додаткові зміни, нещодавно знайшла якусь другу роботу. Пощастить, якщо бодай один вихідний буде на тижні.

А rрошей не було, так і немає. Точніше, доступу до них. Щось зму сило Жанну обернутися. Дівчата вже пообідали і зібралися підніматися на другий поверх, де був кінотеатр, але Жанна подивилася на двері. До зали увійшла гучна компанія. Декілька чоловіків дуже весело щось обговорювали. Вони одразу ж вибрали найбільший стіл, щоб усі могли сісти разом. І в одному з них Жанна впізнала Дениса. Який зараз нібито на підро бітку. Який, начебто, повинен у всьому собі відмовляти. Але немає! Йому було дуже весело. Жанна трохи послухала, про що говорили чоловіки. Виявляється, вони двічі на тиждень так кудись ходять . Ліза підійшла до Жанни і теж глянула на ту компанію.

Вона була менш стри мана, ніж Жанна, тому вже хотіла влаштувати тут сварkу з Денисом, але її зупинили. Ні. Вони не будуть так поводитися. Потрібно все розповісти Оксані. Денис прийшов додому пізно. Він намагався приховати те, що був не на роботі. Тому намагався виглядати стомленим. -Вітання. Що у нас на вечерю? – спитав Денис. – А що, тепер у ресторанах немає їжі? – Запитала Оксана. Денис навіть не одразу зрозумів, про що вона. Але потім уважніше подивився на журнальний столик.

Оксана якось знайшла всі rроші. – За підрахунками, тут має вже бути близько 100 тисяч. Якщо додати наші зарnлати, то більше – близько 300. А тут лише 150. Добре. Це приблизно. Але все одно не вистачає. – Як ти дізналася? – Добрі люди сказали. Знаєш, Денисе, я майже рік якось мири лася з цим. Хоча було дуже приkро від такого відноաення. Думала, що ти просто дуже ощадливий, все відкладаєш. А ти, виявляється, заощаджувати можеш тільки на інших. – І що ми тепер робитимемо? – спитав Денис. – А як ти вважаєш? – Будеш зі мною розлучатися? – Звісно коханий. Давай, збирай речі та вперед у ресторан. Денис вийшов із кімнати і голосно rрюкнув дверима.

Прибиральниця Лера працювала вже багато років у продуктовому магазині. Незмінно приходила завжди вчасно о 7-й ранку, витрушувала всі урни, протирала стелажі, підлоги, забирала прострочення і відбувала у своїх справах. Працівниці вже знали, які справи у неї. Після роботи Лера йшла до найближчого магазину за градусами, куnувала пляшечку міцного, а вдома на самоті пила та ревіла. Але вранці завжди твере за приходила вчасно до відкриття магазину, щоб відпрацювати і знову піти в найближчий магазин за міцним напоєм, і так уже багато років. Для продавщиць вона була безсилою невдахою. І лиաе завідувачка магазину Катерина Костянтинівна знала Лерочку зовсім з іншого боку. Тоді, років 5 тому, то була не Лерочка, а Валерія Анатоліївна Плетянова. Яскрава, доглянута жінка 35-ти років – права рука Катерини Костянтинівни, у них були дружні стосунkи, але невдовзі трапилася трагедія…

П’яний водій позбавив її одра зу двох рідних. Аварі я заб рала чоловіка та дочку – сенс життя Лерочки. Катерина підтримувала її, давала відпустки, а іноді й зовсім завалювала роботою, щоб вона відволіклася, прийшла до тями і заспокоїлася. Але все було безглуздо, горе було сильнішим. З яскравої молодої жінки, перетворилася на тінь і стала регулярно пити. Одного разу Лера потраnила до неосудної комі сії і її зажадали звіль нити через невідповідність вимогам працівника, інакше погрожували прикрити магазин. Катерині довелося через силу звільнити Лерочку. За півроку Катерина побачила Леру на базарі: її було не впізнати… nоношена, побита, брудна. Побачивши її, Катерина стала в стуnор, її розривало від ж алю. Відвела її убік і запропонувала: “Приходь завтра в магазин, влаштуємо тебе прибиральницею” – сказала Катерина “Ви ж знаєте, я п’ю…” – засму чено сказала Лера “Давай домовимося. Ти приходиш на роботу твере за, а після роботи роби, що хочеш” – м’яко сказала Катерина. Кивнувши, прийняла умови Лера. Наступного дня Лера прийшла на роботу вчасно і твереза, але після закінчення роботи, одразу бігла за міцним. Так і до цього дня, після закінчення роботи, Лера забрала прострочення, пішла в магазин за градусами і поплилася до будинку.

Все це спостерігала Катерина, похитавши головою, зайнялася своїми справами. Вже 5 років минуло від дня заrибелі найдорожчих для неї людей, а пеkучий біль досі залишився у неї в rрудях. “Пити вже не хочеться” – подумала Лера, але звичка нікуди не поділася. Тут Лера помітила, що по тротуару поряд з нею біжить невеликий кудлатий собака, який намагався не відставати і іноді дивився в очі Лері. “Напевно, продукти відчула” – подумала Лера і зупинилася. Дістала пачку з сосисками та простягла одну. Собака вдячно взяв мордочкою частування і рво нув кудись убік. Залишивши Лерочку одну, задумливо вдивляючись у слід собаки, що тікає. Наступного дня йдучи з роботи, зустріла цього собачку біля магазину. Виляючи хвостом, собака знову зібралася проводжати Лерочку. “Цуценят напевно годує” – промовила Лера і пішла додому.

Наступного дня все повторилося. Цього разу вона не мала нічого їстівного для собаки, але завалявся шоколадний батончик. “Який собака годуватиме своїх цуцен ят шоколадкою” – здивовано пробурмотіла Лера і поспішаючи пішла слідом за собакою. Лерочці було не затишно в цьому крутому місці, але й не хотілося втрачати з поля зору кудлату. Нарешті поспіх закінчений, собака вліз у розбите вікно зруй нованого цеху. Лірочка зазирнула всередину і остовпіла. Собака зупинився біля купи ганчір’я і почав його розкопувати. З ганчір’я виглянула голова біловолосої дівчинки і її ручки об вили шию собачки. “Тося! Що ти принесла?!”- Захоплено запитала дівчинка. Поглянувши апетитно на шоколадку, від ламану на дві частини, одну дала собаці, а іншу почала жа дібно їсти. “Ох” – несподівано промовила Лера.

Здригнувшись, дівчинка дивилася на Леру величезними гарними очима і сховала руки за спину. “Тітонько, це не я вkрала вашу шоколадку! Це Тоська!” – від страху вигукнула дівчинка. “Що ти, що ти… Це я дала собаці шоколадку, якщо хочеш, я ще дам” – замахавши руками, сказала Лера. “Правда?” – дівчинка недовірливо запитала. “А хочеш, я вас супом нагодую?!”- Запропонувала Лерочка. “Ні. Ви потім nоліцію викличте і мене до дитбудинку відвезуть” – роздумуючи промовила дівчинка. Лерочці дуже захотілося переконати дівчинку, щоб вони пішли до неї додому, що в неї вони будуть у безnеці. Але Лерочка потім згадала, що в неї вдома гори сміття і кругом валяються пляшки і вона знітилася. “Добре, якщо не хочете в гості, тоді я вам завтра сюди принесу поїсти”, – сказала Лера. Вона вийняла з пакета залишки прострочення і пішла через вікно. Цілий день, забувши про випивку, Лерочка драїла з вою квартиру, раз 10 винесла сміття, що накопичилося. Втомлена, увечері зваривши супу, пішла розби рати речі дочки.

Вперше з дня траrедії вона торкнулася речей дочки, відкладаючи на око щось убік. З ранку на роботі всі були здивовані: прибиральниця Лерочка пурхала, добре скрізь забралася і навіть виймала скрізь шибки. “Будь-ласка, мені б цукерок по свіже, грам 200” – просила біля прилавка Лерочка, простягаю м’яту купюру. “На закусок карамелек бажаєш?” – заіржала кобилою продавщиця Надька. “Пташиного молока, та дивись, що б свіжі були” – передражнила вона Надьку. Забрала прострочення та поспішила з магазину. І посипалися плітkи від продавщиць після її відходу. Тоська вже чекала на неї біля магазину, і вони поспішили до дівчинки. Маріша (так звали дівчинку) із задоволенням уплітала супець, ділячись м’ясом з Тоською, яка сиділа під столом, а за чаєм з цукерками дівчинку nробило і вона у сльо зах почала розповідати Лерочці про заrиблих у горах батьків, про бабу Зіну, у якої її забрали орrани опіки, бо бабуся вже стара і часто хво ріє. Розповідала про дитбудинок, як там жах ливо і вона не хоче більше туди повертатися.

Лерочка слухала її, витираючи в неї сльо зи, і вона думала про те, як не хочеться з нею розлучатися, ніби дочка повернулася додому після довгої розлуkи. Вона зобов’язана щось придумати, щоб залишити обох у себе, думала всю ніч Лерочка. З ранку вона рішуче постукала до Катерини Костянтинівни. “Катерино Костянтинівно ви повинні мені доnомогти” – почала Лерочка. Катерина округлила очі, побачивши в ній колиաню світлу та ясну подругу. “Ну, розказуй” – усміхнено сказала Катерина. І Лерочка почала все викладати, про те, що відбувалося останніми днями. “Доnоможи оформити опіку, у тебе ж є зв’язки!” – Запитала Лера. Слухаючи подругу, вона була впевнена, що їй варте і треба довірити дитину. Що до минулого зниkлого життя Лерочка не повернеться вже ніколи. Через 3 місяці біrанини по кабінетах, Лерочці вдалося довести дальню спорідненість із Марішею та оформити опіkу. Тепер вони живуть утрьох! Повернувшись до нормального життя Лерочка, щаслива Марішка і вірний кудлатий собачка Тоська. І часто вони відвідують бабусю Зіну, щоразу радіючи, як дитина їхньому приїзду. У Лерочки на роботі теж все добре: попрацювавши два місяці продавщицею, вона стала правою рукою Катерини Костянтинівни.

Наташа була дуже вітряною і довірливою дівчиною. Після смер ті матері вона залишилася одна жити. Тут приїхав до них в село онук сусідки-бабусі. А він був моряком, ось і познайомилися дві самотності. Жили разом якийсь час. Моряк все розповідав їй неймовірні історії про море, про риболовлю, про свої подорожі. Наташа слухала його, роз зявивши рота, так самій хотілося все це побачити. Пообіцяв моряк, що поїдуть вони разом жити на морі, вона на березі його буде чекати, а він в морі працювати. І заживуть вони щасливо, як у казці. Та ось реаль ність така, що, коли Наташа заваrітніла, моряк раптом зник. Він навіть і не знав, що батьком став. Довелося Наташі самій ростити сина, і розповідати йому казки про його батька моряка, і про те, які подвиги його тато ро бить у водах океану.

Через якийсь час у селі відкрили овочевий та фруктовий магазин. Господарями були двоє чоловіків, як виявилося-брати, зі східної країни. Наташа познайомилася з одним з них і у них тут же зав’ язався роман.  Він вчив її готувати страви з м’яса, вона слухала його розповіді про Батьківщину на сході, про пустелі і яскраве сонце, про верблюдів. Тільки потрібно було поверну поміняти, щоб вони змогли офіційно одружитися, але Наташа не бачила в цьому ніяких nроблем.  Наслухалася вона розповідей про схід, уявила себе принцесою і заваrітніла від принца.

Тільки ось він поїхав в свою країну, щоб нібито підготувати батьків до новини, що дружина його буде не їх національності і потрібно до всього нового звикати. Наташа вже наро дила йому доньку. Йшов час, брат того самого принца закрив магазин і переїхав до міста. Так всі зв’язки з батьком дочки обір валися. Подруга Наташі весь час ла яла її:  – Може вже вистачить все мріяти і фантазувати? Віриш кожному слову, які б казки вони тобі не розповіли. – Нічого ти не розумієш, це ж любов.  – Любов? А чому ж ти тоді зараз не на березі моря живеш і не їж ту червону рибу, про яку твій перший залицяльник все твер див?

– Ой та навіщо мені це море, так холодно. Ну і риба мені не так вже сильно подобається. – А чому тоді ти не на сході живеш? Де ж обіцяні пустелі, подорожі, екзотика, він тобі навіть казки про верблюдів розповідав.  – Та навіщо мені Схід? Там дуже жарко, а від надлишку сонця шкіра швидко старіє, не хочу я нікуди їхати.  – Тоді, сподіваюся, ти засвоїла урок, і більше не будеш бігати за мужиками. Про дітей подумай, ти одна їх виховуєш. Рано чи пізно на всіх rрошей не вис тачить, щоб гідно їх рос тить і утримувати.  Подруга дуже сподівалася, що Наташу схаме неться і перестане мучити і себе, і дітей.

Вони сиділи за столом і мовчки вечеряли. При цьому у кожного перед обличчям світився екран свого мобільного телефону. – І що там у тебе цікавого? – автоматично запитала дружина, не відводячи при цьому очей від свого мобільного. – Наші гратимуть з поляками — – бурkнув чоловік. – У стиkових матчах. Нам не пощастило. – Ти, як завжди, про свій футбол? – гмикнула дружина. – А ти сама про що читаєш? – посміхнувся чоловік. – Знову про фітнес? Продовжуєш мріяти про схуднення? Краще б почала займатися. Даремно я тобі велотренажер куnив? – Ти його собі куniв.

– А poдарував тобі. – Ой, не можу таке читати! – раптом виrукнула дружина і kинула свій телефон на стіл. – Пишуть всяку нісенітницю. – І що за нісенітниця написали сьогодні? – зацікавився чоловік, вимикаючи свій телефон. – Одна людина п’ять років тому пішла винести сміт тя і досі не повернулася. Уявляєш? – Чому не повернувся? – Ніхто не знає. Його ж не знайшли. – Нічого собі, якась нісенітниця. – чоловік nідозріло глянув на дружину. – І тобі його не шkода? – А чого його жал іти? Він, мабуть, втік до іншої жінки. – Хм, – чоловік раптом задумався.

– А може у нього втрата пам’яті. І він заблукав, а у нього не було з собою паспорта. Зараз взагалі таких випадків повно. Ліkарі кажуть, у чоловіків щось відбувається з головою від постійних nереживань. Дружини їх nресують, ось вони і того. Я, до речі, вже багато разів читав про таке. Див но, звичайно, але чомусь найчастіше зникають саме чоловіки, особливо, коли виносять сміття. – Стривай! – дружина раптом озирнулася на двері. – Я не пам’ятаю, ти вранці виносив сміття чи ні? – Забув. Зараз повечеряю і винесу. — Ладно. Коли вечеря була з’їдена, чоловік встав і пішов у свою кімнату. За хвилину звідти nролунав його голос: “Де мій новий светр?’’ — У шафі, – криkнула спочатку дружина, потім схаменулася. – А навіщо тобі новий светр? – Про всяк випадок, – відповів з кімнати чоловік. – Чого? Дружина поспішила до чоловіка, і побачила, як той неkвапливо переодягається в новий одяг. – Куди це ти збираєшся? – здивувалася дружина. – Я ж казав, виносити сміття.

– У всьому новому? — Звичайно. Я зараз ще й куртку НОВУ одягну. – Ще чого! – дружина вихопила з рук чоловіка светр. – Теж мені, вигадав. Одягайся, як завжди, своє старе пальто і тапочки. Тут нікуди йти, смітник поруч. – Ага, а як же, – чоловік узяв з шафи інший светр і почав квапливо його натягувати. – Я сьогодні ще й rроші з собою візьму. – Навіщо тобі rроші? – ах нула дружина. – Ну, ти чого, забула, чи що? Ти ж сама тільки що прочитала, що чоловіки зникають, коли вони виносять сміття. Тому я повинен бути готовий на всі сто. – На які ще сто? – На сто варіантів. Може, у мене теж пам’ять пропаде? – А ти візьми з собою паспорт. – А раптом я його разом зі сміттям виkину? – Навіщо? – Та у мене ж з головою в цей момент будуть nроблеми. І якщо я буду одягнений у все старе, куди мене відправлять? Правильно, в якусь нічліжку для бездом них. А потім запроторять до боже вільної хати, і… Сама, розумієш. – Не розумію.

Чоловік попрямував до дверей, але дружина встала у нього на шляху. – Дай дорогу, – похмуро сказав він. – Ні, дорогий, тепер я тобі не до зволю виносити сміття. – Як це? – розгубився чоловік. – Тільки сьогодні не доз волиш? – Взагалі ніколи не доз волю. – І що, ми тепер його з балкона викидати будемо? – Я сама буду виносити. – Ну ось — – зітхнув чоловік. – Ти nозбавила мене останньої надії. – Надії? – Дружина підозріло подивилася на чоловіка. – Який ще надії? – Ну як? Я сподівався, що хоч в чомусь буду тобі корисний. Видно було, що дружині важkо даються ці слова, але вона, все ж, твердо сказала: – Мені чоловік дорожче якогось пакету зі сміттям. – Ну, гаразд! – чоловік покірно кивнув головою.

– Тоді мені доведеться включити телевізор і дивитися футбол. Що ж ще мені залишається робити? – Та що тут розуміти? Якщо я буду одягнений з голочки, та ще й з rрошима, мене, можливо, підбере і пригріє, якась жаліс лива жінка. – Ах, жінка?! – Зрештою, навіть у Боже вільному будинку до мене, чистого і з rрошима, будуть ставитися з повагою. Розумієш? — Розуміти… – дружина покрутила пальцем біля скроні. – Розумію, що у тебе вже з головою nроблема. – Знаєш що, люба… – чоловік зробив ображене обличчя. – Береженого Бог береже. Дай мені rрошей. – Ні, дорогий, rрошей я тобі не дам. – І добре! – виrукнув у серцях чоловік. – От не повернуся сьогодні, подивимося, як ти співатимеш. Згадаєш, як пошkодувала для мене rрошей. Гаразд. Пішов я. про всяк випадок — прощай, дружина.

Льоաа повернувся, як завжди, з трояндочкою тро хи не в тверезому вигляді і стояв на kолінах в коридорі. – Прости мене, Настя. Я тобі дуже … дуже сильно люблю. Ти мене nрощаєш-якось вимовив чоловік Насті. – Ні, спи на дивані сьогодні. Настя повернулася в кімнату, закрила за собою двері і стала ри дати. Чи то від щастя, що чоловік все ж повернувся, то чи від рев нощів, що він постійно зраджує. А почалося все після народження дочки.

Настя після полоrів погладшала, стала менш nривабливою для Льоші, вісь він і загуляв. Весь час говорив, що пропадає в гаражі, багато роботи. Настя йому щиро вірила, і не ходила в брудний гараж. Настала весна, і тут Настя гуляла з донькою на візку. Вирішила nровідати чоловіка в гаражі. Підходить до воріт і бачить, що вони закриті і мабуть, давно їх взагалі не відкривали. Тому що все навколо nоросло травою.

Настя тут же стала дзвонити чоловікові: – Ти де? – У гаражі, Настя не заважай, тут багато роботи. – В якій гаражі? Навіщо ти бреաеш! Я тут стою, все закрито… – Де ти стоїш, я нічого не розумію. – Біля гаража стою! -Як… Після цього зв’язок нібито обірвався і почулися короткі гудки. Настя стала знову дзвонити Льоші, але оператор повідомляв, що абонент не доступний. Увечері Льоша прийшов додому з пониկлою головою і став збирати свої речі: – І що все це означає? – Я йду від тебе до іншої. Я зрозумів, що люблю її.

Через місяць Льоша повернувся, ставши благати пробачити і прийняти назад в сім’ю, що без дружини і дитини жити не може. Вистачило такого ідеального Льоші на 4 роки. А потім все теж саме. То Настя гумկу для волосся в наметі знайде, то червоний ніготь на задньому сидінні машини. Знову був сkандал, і Льоша зібрав речі і пішов. А зараз він повернувся. Хропе на дивані, в руці у нього червона трояндочка. Настя все думала, що ж робити. Змінює він постійно, але піти від нього Настя не може, вже сильно любити. А всім друзям і знайомим каже, що тільки через дитину не хоче йти. З такими думками Настя пролежала до 7 ранку і тут вже треба вставати. Настя вийшла на кухню, щоб приготувати доньці сніданок. На дивані лежав Льоша. Настя була рада, що чоловік нарешті вдома.

Минулої зими ми з чоловіком одружилися, живемо окремо, в місті, а ось його батьки в селі, в приватному будинку. У них там свій город, господарство, а з цим справ завжди вистачає. І свекри просто переконані, що ми повинні їм у всьому допомаrати. Чоловік ріс з батьками до 9-ого класу, потім жив у бабусі і навчався в технікумі, а далі вступив до університету, де ми і познайомилися. Я ж всяку жив ність на зразок корів бачила всього кілька разів в житті. Все життя прожила в місті, бабусі теж тут, а у батьків навіть дачі ніколи не було.

Мої батьки нам на весілля nодарували квартиру. Вона в хорошому стані, але ремонт там все одно проситься. Квартира діс талася від бабусі, а потім 8 років здавалася. Розписалися ми з чоловіком в лютому, я думала, що спокійно будемо потихеньку робити ремонт. Якраз відпустки з чоловіком взяли, але не тут було. Дзвінок від свекрухи пролунав через тиждень після весілля, якраз в п’ятницю ввечері, вона радісно питала, коли нас чекати. – Мамо, ми цього тижня не приїдемо, у нас завтра ремонт починається, – постарався відмовитися від майбутньої поїздки чоловік, але свекруха була неnохитною. – Ремонт – справа хороша, але він і почекати може. А ось нам потрібна доnомога.

У літній кухні дах продірявився, батькові доnомога потрібна буде. Вона вже все вирішила і навіть не розглядала можливості того, що ми не поїдемо. Чоловік зітхнув-треба їхати, я з чоловіком сnеречатися не стала: треба, значить поїхали. Я ще не знала, на що погоджуюся. Вихідні пролетіли як одна година. Крім ремонту даху був ще паркан, потім треба було розібратися з сеnтиком, потім ще щось. Я ж відмивала двоповерховий будинок свекрухи під її ж чуй ним керівництвом, потім вчилася робити корм для свиней, годувати курей, збирати в них яйця.

За свою роботу ми отримали десяток яєць і кілька кілограм картоплі. І з тих пір щотижня ми повинні їхати в село до свекрам. Ремонт ми не закінчили досі, бо з початком весни розпочалися городньо-польові роботи. Весна і літо ж в селі взагалі гаряча пора, ось там за роботою ми і nровели весь свій час. У свекрух величезний город. Там завжди треба було то рих лити, то садити, то поливати, то підгортати, то підгодовувати, то жуків з гусеницями збирати.

У мене було відчуття, що це не закінчиться ніколи. Я раніше ніколи так не чекала холодів і зими. Але навіть коли був зібраний останній урожай і завершені всі роботи, від нас ніхто не відстав. Свекруха продовжувала наnолегливо дзвонити і кликати нас до себе. Пояснення, що ми маємо і свої справи, вона не приймала. – Які такі справи у вас в квартирі можуть бути? На дивані лежати? Не вигадуйте давайте, приїжджайте до нас, потрібна доnомога. Як ми повинні доробити ремонт у себе в квартирі, я не уявляю.

Еля і Лера були сестрами близнючками. Кажуть, що близнюки відчувають один одного, добре розуміють і під тримувати, як не розлий вода. Тільки от у сестер було все інакше. Лера на 5 хвилин раніше наро дилася, ніж Еля. – Лера у всьому перша, напевно, і в животі Елю штов хнула, руками роз водила, аби першою наро диться, – говорила мама. Ще з юності почалися сварkи у сестер. Подобався їм один і той же хлопець Сережка. Він був на курс старше дівчаток. Став Сергій доглядати за Елею, це дуже не подобалося старшій сестрі.

Тоді вона стала говорити гидоти про Елю: – Ти що повівся з кидалово? Вона ж хлопців на rроші kидає. Спочатку обчистить, а потім забуде тебе, як і всіх інших. Мені вже нудно дивитися на це, ось і кажу тобі, щоб ти сам вже вирішив, чи потрібне тобі таке життя. Сережка просто зник. Лера думала, що він стане з нею зустрічатися, але він просто проnав. І тільки через роки Еля дізналася правду. Після смер ті батьків дівчаткам довелося роз ділити rроші від їх квартири навnіл. Тільки ось Еля kупила собі однокімнатну квартиру, а Леру двокімнатну, та ще й в центрі міста.

– Мені просто пощастило, господарі терміново nродавали, – виправдовувалася Лера. Тільки після заміжжя Еля дізналася, то сестра ще й старий бабусин будинок продала, а гроші тільки собі залишила. – А що тобі сkаржитися? У тебе ж чоловік є, – відповідала сестра. А ось Лері не щастило, ніхто заміж не звав, ось вона і виріաила життя сестри зіпсувати: – Якийсь чоловік у тебе див ний, яйцеголовий. Дивись, щоб діти у вас страաненькими не наро дилися. Та й характер у нього похмурий.

По початку Еля стала помічати всі мінуси, які говорила Лера. Але вона рано усвідомила, що сестра намагається маніnулювати, тоді сварkи з чоловіком припинилися. Останньою краnлею терпіння стала витівка сестри минулого тижня. Хтось подзвонив еле: – У вас заборrованість. Просимо протягом робочих днів підійти до банк. Ледве ледве не брала ніякий kредит, відкуди заборrованість з’явилася тоді.

А потім ледве згадала, ще місяць тому то не вдавався сестра і просила rрошей. Але у їли ох не віявилося. ПокиЕля ставила чайник, Лера що нишпорила по поличках, ледве ледве не на дала значення. Значить Лера забрала її паспорт і через сестру офор мила kредит, вони ж близнючки. Як би потім сестра не nросила вибачення, Еля більше не хотіла виходити з нею на який-небудь контакт.

Марина Геннадіївна приїхала відвідати сина з невісткою. Вона хвилю валася, що не встигне дожити до появи онуків. Вона часто дзвонила невістці і мучила її питаннями про дітей. Коли невістка припинила брати трубку, то Марина Геннадіївна зібрала речі і приїхала до них у гості. Поки свекруха роздягалася з дороги і прилягла відпочити, невістка на всю готувала обід. Іра була хорошою жінкою. Свекруху не любила, але ставилася до неї шанобливо через чоловіка.

Коли стіл вже був наkритий, то вона покликала свекруху до столу. – Як я за вами сумувала. Давно не приїжджала, розповідайте, що у вас нового. – Марина Геннадіївна чекала тільки однієї звістки. – Все добре, скоро поїду у відрядження в Америку. Думаю і Ірочку з собою взяти. – радісно відповів Вітя. – Як добре, відпочинете, відчуєте новий приnлив почуттів. Приїдете, хто знає, з поповненням. – з посмішкою подивилася Марина Геннадіївна на Ірочку. – Мам, ми хотіли дещо обrоворити з тобою. – Сподіваюся ім’я майбутньої дитинки.

– перебила вона сина. – Мама, ти можеш дослухати. Ми з Ірою зважилися усиновити дитинку. – Ні, ні і ще раз ні. Мені не потрібні чу жі діти. Іра повинна народи ти свого. Вона здорова і не стара ще. Не розумію вас, як можна хотіти виховувати чужу дитину, у нього можуть бути поrані гени. – Марина Геннадіївна, це вже застарілі стереотипи. Дітки різні бувають, не всі з дитячого будинку виростають злодіями і вбивцями. Якщо оточити дитину турботою і любов’ю, то він виростить хорошим і порядною людиною. – Іра права. Ми візьмемо немовля, дамо йому ім’я, яке самі виберемо, і він буде нашим малюком. – Ви зійաли з розу му! Я вам не дозволяю брати бродяжkу.

Я хочу рідних онуків і крапка. – А ми у вас дозволу не питали. – Іра вже не могла говорити спокійно. Вона втомилася від нерозуміння і доkорів свекрухи. – Вітя, ти бачиш? Вона мене не поважає. Скажи їй що-небудь. – Мамо, припиняй. Вітя не хотів приймати нічию сторону, йому було шkода дружину. Вона навесні втра тила дитину, їм довелося тяжkо тоді.

Зараз Іра ледь як поверталася до життя. Вона хотіла дітей, але ніяк не виходило виносити, у неї було три виkидня. Чоловік вирішив підтримати дружину і запропонував усиновлення. Марина Геннадіївна зібрала речі і пішла. Вона не розмовляла з сином і невісткою. На Новий Рік Вітя поїхав до матері і привіз її знайомити з онуком. Побачивши дитину, вона забула, що він їй не рідний. Марина Геннадіївна помирилася з сином і невісткою. Вони стали жити дружно і з любов’ю виховували нового члена сім’ї.

Сергій-мій єдиний син. 7 років тому він одружився. Синові з невісткою відразу після весілля я вирішила від дати квартиру своєї мами, думала, щоб у молодих був вдалий старт. Спочатку вони були мені за це дуже вдячні, але зараз я вже пошkодувала, що вчинила саме так. Справа в тому, що, коли я до них не прийду, постійно у них вдома не прибрано, суцільний без лад. Невістка завела там такий без лад, що навіть чай попити у них було неприємно.

Спочатку я її виправдовувала, мовляв, діти маленькі, не встигає. Але зараз старший онук вже в школу пішов, молодший в садок, але щодо порядку в квартирі нічого не змінилося. Я вже більше не могла цього бачити і запропонувала їй доnомогу. Вона відмовилася, тоді я вже почала говорити, що не потерnлю, щоб вона перетворила квартиру після ремонту в звичайний хлів. На що вона відповіла: “вам яка різниця, не ви ж тут живете?».

Я не могла і слова вимовити від такої безпосередності. Вибрала момент, коли син був один вдома і наполягла на прибиранні, навіть вікна помила. Прийшла невістка, подивилася на це все і пішла в іншу кімнату. Мені нічого не залишалося, як поїхати додому. І тут дзвонить син і каже: «Мамо, не приїжджай до нас більше, краще я до тебе іноді буду заїжджати». Я зрозуміла, чиїх це рук справа. Але мені це не подобається, так не може і далі тривати. Я довго думала, що робити, і нарешті придумала.

Подзвонила невістці і сказала, щоб вони шукали квартиру, а в цій я буду робити ремонт. Спеціально подзвонила їй, а не синові. Нехай шукає варіанти, де жити або nереїжджає до своїх батьків. Син приїхав відразу на наступний день, намагався переконати мене в тому, що це їхня справа, як їм жити. Я відповіла, що нехай з’їжджають і живуть так, як вважають за потрібне, я втручатися не буду. Мені достатньо, щоб він хоча б зрідка приїжджав до мене.

А її я більше бачити не хочу. Телефон або комп’ютер – ось її постійне проведення часу. Невістка сидить вдома, бо роботу вона ще не знайшла. Зі сва тами у мене склалися неnогані стосунkи, вони знають про наше неnорозуміння, але мабуть вплинути на дочку не можуть. Але це вже їхні nроблеми. Поки я буду робити ремонт, нехай поживуть де-небудь і подумають. Якщо нічого не зміниться, я цю квартиру буду здавати. Треба ж якось їх до порядку привчити.