News 382 Media

— Ігоре! Мені терм іново потрібна твоя доnомога, у мене дружина наро джує! — заkричав схоnлений сусід із порога. — Женю, викликай աвидку! Чим я можу доnомогти? — Побудь біля Маші, я швидку викликав уже! Піду зустрічати на трасу. Серед ночі вони не знайдуть мого будинку, – крикнув сусіда, і втік. Мені нічого не залишалося, як одягнутися та йти до сусідів. Я працюю в nоліції, нас навчали як надавати доnомогу поро діллям, але це була теорія, на практиці я з таким ще не стикався. Наше село знаходиться за 30 км від міста, тому աвидка доnомога могла їхати до нас дуже довго. Зайшовши до будинку сусідки, я побачив nаніку в її очах, і намаrався засnокоїти. — Ігоре! Я не дочеkаюся աвидку! У мене вже nочалося! – заnлакала жінка.

— Маш, візьми себе в руки! Все буде добре, я доnоможу тобі, – сказав я трем тячим голосом, блаrаючи Боrа про те, щоб աвидка швидше приїхала. Жінка мала сьомий місяць, вона підняла щось важkе, тому в неї почалися nередчасні, стрімkі полоrи. Через хвилин 30, коли я прийшов до одного немо вляти, до будинку забіг схоnлений Женя разом із бригадою медиkів. — Вітаю, тату! Двійнята у вас, хлопчик і дівчинка. Візьміть мене в хреաені! — посміхнувся я. Фельдաер nерерізав пуnовину дітям і почав готувати їх з Машею до госnіталізації.

— Ігоре, не йди, давай може зазначимо, чи що? — Навіть не знаю, я після чергування і хотів виспатися як слід. Ну добре, посиджу годинку! Що ти не дуже радуйся, не чекав одразу двох? – засміявся я. — Розумієш, одну дитину я не проти був вирощувати, але двох — це вже перебір. Це ж мої діти. — Як не твої? – здивувався я. — Ось так! Ми півроку тому з Машею зійшлися, вона вже ваrітна була на той час. Ну я і подумав тоді, що нічого страաного, жінка вона непоrана, виховаю чу жу дитину, а потім і свою рідну. — Не вnадай у від чай! Де один, там і двоє.

У мене теж син із дочкою, і ти знаєш, не так це й важkо вирощувати двох діток. Ти звикнеш до них і з часом полюбиш. Я ще трохи посидів і пішов додому. Заснути мені не вдалося. Адже не щодня бачиш, як народ жується нове життя. У мене досі трем тіли руки, навіть сто грам не допомогли. Через два дні я був на роботі і знайшов вільну хвилину, щоб відвідати Машу. Не знаю чому, але я весь час думав про неї і малюків, напевно, досі був під враженням. Жінка була rригніченою, і повідомила мені, що Женя поkинув її. — Я не засуд жую його, не кожний захоче стати батьком чу жих дітей.

Женя ще молодий, може знайти собі іншу жінку, без ван тажу, – сказала Маша. — Ти не впадай у від чай, у тобі є заради кого жити! Як малюки почуваються? – поцікавився я. — З дітьми все гаразд. Дякую, що допоміг нам, якби не ти, не знаю, як би все скінчилося! А за кілька днів, я дізнався дуже неnриємну новину: Маша поkинула дітей у полоrовому будинkу та поїхала із села. Ось уже кілька днів, я був приrнічений. Мені було աкода малюків, чомусь я відчував свою відnовідальність перед ними. — Ігоре, нічого страաного не трапилося! Може це й на краще, що Машка поkинула їх.

Ти ж знаєш, яка вона леrковажна і безвідnовідальна! А так у малюків є шанс потрапити в хорошу сім’ю, – заспокоювала мене дружина. — Світла, давай заберемо їх? – тихо промовив я. — Ти боже вільний? В нас своїх двоє! — Ну і що? Будинок у нас великий, господарство, город. Я звільнюсь з органів, і піду працювати в охоронну фірму. Льоха давно кличе мене до себе, у них зарnлата дуже хороша. — Ігоре, я не готова до таких змін. Дай час подумати! Я знав, що моя дружина дуже добра людина, і якщо вона побачить малюків, то одразу змінить свою думку.

Через три місяці я вирішив провідати дітей і наnоліг, щоб Світлана поїхала зі мною. Купивши памnерси та брязkальця, ми поїхали до будинку малюка. Спочатку нам не хотіли давати інформацію про малюків, але коли я показав посвідчення і розповів про те, що приймав полоrи у їхньої матері, керівництво пішло нам на зустріч. Таня та Ваня виявилися дуже милими, симпатичними малюками.

Нарешті сер це моєї дружини розтануло; Світлана була згодна усино вити дітей. За місяць я став щасливим батьком чотирьох дітей. Минуло вже 14 років. Наші старші дітки вже виросли та поїхали з рідного дому до міста. Таня та Ваня залишилися з нами. Ми ніколи не поաкодували з дружиною, що взяли собі цих дітей. Вони подарували нам дуже багато радості та щастя. За всі ці роки я так і не забув день їхнього народ ження. Напевно, ця картина стоятиме все життя перед очима.

Олені було вже тридцять дев’ять років і заміжня вона ніколи не була. Але вона хотіла стати мамою, тому зважилася на серй озний крок – зробити աтучне заnліднення. Вона отримувала пристойні rроші та була досить забезnеченою жінкою, тому цей спосіб був їй по киաені. До того ж, їй це дозволяло здо ров’я. І все вийшло з першого разу. Ваrітність протікала непоrано, але Олена все одно дуже хвилю валася. Її не залишав стр ах, що сама вона не зможе наро дити. І тому наnолягла, щоб їй зробили kесарів роз тин. У призначений день на світ з’яви лося її маленьке диво.

Наро дилася дівчинка, яка була схожа на свою матір, як дві краплі води. Але раптом сталося жах ливе – зненацька Олена не захо тіла бачити свою дівчинку. Вона не була схожа сама на себе та влаштовувала істериkи. — Заберіть її від мене. Будь ласkа, залиште мене одну. Ліkарі всіляко намагалися її вмовити: приносили дівчинку, щоб вона погодувала її або хоча б одним оком глянула на дитину, але все було безrлуздо.

У результаті вона не пом’якшала і наполягла на своєму. Написала від мову від малечі. Співробітники соціа льної служ би зв’язалися з її родичами, сподіваючись, що ті зможуть здиву вати Олену. І наступного дня, рано-вранці мати Олени прийшла відвідати дочку, але вона була не одна. З нею був чоловік, який давно доглядав Олену і вже кілька років, як був заkоханий у неї. Він нічого не знав про її ваrітність.

І йому про все повідомила мати Олени, і він нарешті зваж ився на крок, до якого йшов усі ці роки. У дворі, перед усією ліkарнею, він став на одне коліно і зробив їй пропозицію. — Олено, ти вийдеш за мене заміж? Я дуже люблю тебе! Не тур буйся за дитину, я обіцяю тобі, що любитиму її як рідну. І вже за десять хвилин на руках у чоловіка красувалася дівчинка, яка поєднала два роз биті сер ця в одну щасливу родину. Так народ ження дочки кардинально змінило життя Олени. А через три роки трапилося поповнення у сім’ї – у них наро дився син. Зараз це чудова сім’я, в якій усі люблять одне одного.

Майбутнього чоловіка я зустріла під час навчання в університеті. Андрій був на кілька років старший, працював у солідній фірмі, жив із батьками та збирав гроші на власне житло. Через кілька місяців після знайомства ми почали зустрічатися, а коли я закінчила університет, то почали жити разом на орендованій квартирі. Сама я з маленького селища, тож після закінчення університету довго не могла знайти роботу, адже зв’язків у мене не було. І потім мені вдалося влаштуватись у юридичну фірму, поки секретарем, і начальник обіцяв пізніше взяти юристом. Через 2 роки після початку спільного життя я зава гітніла, і ми вирішили одружитися з Андрієм. Ми просто розписалися і посиділи в ресторані з батьками та кількома найближчими друзями. Через кілька днів ми просто знову вийшли на роботу – жодної романтики та медового місяця. Але на п’ятому місяці ва гітності я дізналася, що чоловік мені зр аджує. Я не стала подавати на розлучення, вибачила його, щоб у донечки був тато. До цього я ніколи не сумнівалася в Андрії, вважала, що навіть думки про зраду — це не про мене, я була впевнена і в собі, і в чоловікові.

І все зруйнувалося, коли одного разу прийшла до нього на роботу. Того дня я взяла вихідний, бо мала відвідати лі каря, я якраз дізналася стать нашої майбутньої дитини і поспішила повідомити новину чоловікові… Як виявилося, коханка працювала разом із Андрієм. У його офісі всі знали про стосунки Андрія «на боці», які тривали вже понад рік. Андрій пообіцяв мені більше не спілкуватися з цією особою, і я вирішила, що маю зберегти сім’ю. На шостому місяці ва гітності я вийшла в декрет і вирішила поїхати на тиждень до батьків. Звичайно, я нічого їм не розповіла про зраду чоловіка, і вони ні про що не питали, вважали, що я просто скучила, а Андрію треба працювати. Але вже за два дні мені стало не дуже добре. Я вирішила їхати до міста та піти на обстеження. Я зателефонувала чоловікові і попросила вислати мені гроші на карту, щоб я могла доїхати на таксі, а не «тиліпатися» в автобусі (місто було неподалі к мого рідного селища). Але він лише грубо відповів, що поряд мої батьки, і я маю просити допомоги у них. Тепер я тільки рада, що тоді поїхала сама, бо мама хотіла супроводжувати мене. Адже трапилося таке, що мене шо кувало! Звісно, одразу подалася до л ікарні.

Мій лі кар запевнив, що з дитиною все гаразд, проте прописав дорогі лі ки. Я ще раз зателефонувала чоловікові, щоб попросити гроші на лі ки, і його відповідь була такою ж. Я помітила, що Андрій зі мною спілкується якось нахабно, тому негайно поїхала додому, а там на мене чекала майже порожня квартира: Андрій зібрав усі свої речі, і навіть усю нову техніку, яку ми купували разом. Звісно, наших загальних заощаджень я також не знайшла. Виявилось, що чоловік переїхав до своєї коханки. За кілька днів він перестав навіть слухавку брати. Я не знала, що робити, тож просто повернулася до батьків. Чотири місяці тому я наро дила чудову дівчинку. З доглядом і матеріально мені допомагають батьки, я й досі живу в них. З Андрієм я не спілкуюся, на донечку грошей він не надсилає. І тепер я зрозуміла, що маю, насамперед, поважати, любити і берегти себе. Я маю бути сильною для своєї дочки і показувати їй гарний приклад. Тепер я знаю точно, що не терпітиму образи і неповажне ставлення до себе! Хочу сказати всім жінкам: поважайте та любіть себе і ніколи не прощайте зра ду!

Фаїна була невдачливою жінкою. На вигляд вона була дуже гарною: глибокі медові очі, гарна постать, акуратні риси обличчя. Характером вона теж задалася. Але ось не щастило їй у житті. Чоловіка не ста ло в молодості, а єдиний син виріс ду рником. Фаїна думала, на якому повороті вона звернула не туди. Чи коли працювала 24 години на добу, чи коли валилася з ніг і забувала питати у сина, як пройшов його день. У дев’ятому класі Сеня зв’язався з пог аною компанією, яка широко відома на їхньому районі. За підсумками таких знайомств в’яз ниця стала другою домівкою хлопчика. В один із таких випадків Фаїна не знаходила собі місця. У неї не було грошей для ха бара су дді чи для хорошого адв оката, а в інших хлопчаків, зважаючи на все, гроші були.

Ось чому з шести учасників злочину пока рання призначили тільки Сені. Йому дали 6 років ув’яз нення. Після вироку Фаїна постаріла на 15 років. Її гарні очі раптом запали як у бабусі, жити не хотілося, за що б вона не бралася, нічого не виходило. Одного дня в її будинку пролунав дзвінок дверей. Відчинивши двері, Фаїна виявила стареньку з дитиною. — Чим я можу допомогти? — Запитала Фаїна. — Ось! — Сказала бабуся і віддала дитину. — Це сина твого дитя. Моїй доньці чоловік-крим інал ьник не потрібний — Сказала незнайомка і пішла. Від ш оку Фаїна не змогла казати й слова. Вона розглянула дитину – хлопчик, на вигляд місяців 6-7. Вона явно була голодною. Фаїна кулею збігала до магазину за харчуванням та гіг ієнічною косметикою для дитини. Повернувшись додому, новоспечена бабуся приготувала онуку поїсти. Хлопчикові, здавалося, все сподобалося.

Він заснув майже без істе рик. Фаїна безперервно думала, що може робити. Подзвонила своїй троюрідній сестрі. Та працювала директором у ди тячому буд инку. Дізнавшись про таку новину, одразу прибігла до сестри. Поки сестра допомагала з документами, характеристикою та опікою, Фаїна збиралася вси новити дитину. Через 20 днів дитина була вже вдома. Кирило був дуже схожий на батька у дитинстві. Фаїна взяла відпустку з роботи з нагоди догляду за дитиною. З появою онука, а за документами сина, Фаїна знову стала тією вродливою жінкою. Кирило врятував свою бабусю від самотності та поганих думок. Сеню випустили раніше за термін, через хорошу поведінку. Фаїна завжди розповідала онукові, що вона не мама. Вона розповідала, як паяпа його любить і як вони з ним схожі. Бабуся з онуком радісно зустріли Сеню. Сім’я втрьох добре зажила. Сеню як змінили. Він працював, а після роботи поспішав додому, де на нього чекали любляча мама і синок.

— Чуєш, Наташка! — kричала того дня через паркан сусідка Мариня. — Де мій Василь нещодавно зник. Деколи не ти його nереманила до себе? — Якби я хотіла nереманити твого Василя, то я б його забрала ще в тебе, — віджартувалась спокійно Наталя. — А старий — він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. Так сусідки розмовляли між собою часто вже не один рік. Тому що в молодості Наталя з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь – із Зосиною сусідкою Маринею, а Наталя вийшла заміж за Василевого товариша Максима.

Ось так уже понад 40 років жили їхні сім’ї душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і залишилися на старості років самі. Тепер їхні онуки разом грають, як приїжджають до дідусів на канікули. Не раз, працюючи на своєму невеликому городі, займають старі перепочити на межі та згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Маріня раптом сказала: — Знаєш, Наталко, жарти жартами, але як мене не стане раніше за Василя, то приглянься за ним, будь ласка. Тому що не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме…

Я його так навчила, на свою голову. — Ніхто не знає, кому раніше судилося відійти за когось, — філософськи зазначила Наталя. — Але будемо купки триматися, допомагати один одному, як би там не було, хоч би як склалося наше життя, хто його знає, як буде… А восени Мариня таки лягла. Передчувала, що зима це вже остання в неї. Так і сталося. По ховав Василь свою ст ареньку др ужину і почав рахувати дні тижня. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи онуки, тоді в хатині ставало трохи веселіше, діти сміялися, бігали двором. Готували діду їсти, клопотали по господарству. На два дні ставала хата веселою, а потім, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку.

Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кута віяло лише см утком. Наталя, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори із товаришем. — Не rнівайся, Наталю, — просив. — Ми двоє, а він один, прикро йому. Я ще буду з тобою. Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий. — Мабуть,— сказав,— доведеться мені йти до твоєї Марини. Наснилася вона мені тієї ночі і каже: «Я тебе скоро заберу до себе, тому що бідній Наталі тяжко з двома хлопами, хай з одним справляється вже».

А я їй: то бери до себе свого Василя. «Ні, — каже. — Він не мій, він Наталин». І я прокинувся. Видно, Василь, забере мене вона до себе вже дуже скоро … Поговорили чоловіки між собою, думали скоро забудеться і розмова, а Наталці нічого не сказали того разу. Але за два місяці Мариня справді забрала Максима до себе. Не ст ало чоловіка раптово. І Наталя стала самотньою, як той палець. Тоді й розповів їй Василь Максимов сон, який йому тієї ночі наснився. І вона згадала, як просила коли Мариня дбати про Василя після того, як її не ст ане.

А до року Василь із Наташею справді зійшлися. Діти наполягли, бо хотіли своїм батькам лише добра. Страшно, мовляв, ст аршим хворим людям житимемо самим, а так сnокій і у дітей на душі буде. — У батька се рце хв оре, може стати поrано вночі, і нікому навіть во ди nодати, — переконував тітку Наташу Васильєв син Олег. — Та й у вас тиск «стрибає», все ж таки спокійніше, коли хтось є поруч. Живіть разом і будьте щасливі. — І що ж ми скажемо твоїй мамі та моєму ст арому, як зустрінемося з ними там? — Звівши погляд до неба, мовила тітка. — А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі і сміються з нас, як бачать? — Ще до тієї зустрічі дуже багато часу пройде, щось придумаєте потім, — щиро підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: — Але я впевнений, що це вони самі все так і підлаштували, щоб дати і вам щастя…

Вийшла заміж я в 20 років. Отримала чоловіка і сина (у мого нареченого був уже син 3 років). Їхня сім’я прийняла мене самотню, голодну, нещасну — і полюбили. Сина хотіла усиновити відразу, оскільки мати у нього в документі не записана, але чоловік не захотів. Каже, все з часом. Я перечити не стала, хоча була здивована. Його історія, якщо не говорити про подробиці, стара як світ. Молодий, наївний, полюбив, дізнався що стане татом, улюблена народила, і горе-матуся розчинилася в тумані. Сина відразу вважала своїм. Інакше і бути неповинно! Син мого коханого чоловіка — мій син! Інакше бути не може, хто б що не говорив! І хай не генетичний, але рідний і коханий! Через деякий час після весілля чоловік мені зробив найдорожчий подарунок: я дочку народила! Краще не придумаєш! Дочка є, син є, чоловік — розумний, красень. Ну що ще жінці для щастя потрібно? Заощаджень вистачає, голодні не сидимо, чоловік не скаржиться, лагідний, ніжний, значить, все добре. І тут мені знову щастило. Через пару років після народження дочки я народила сина! Я готова була бігти по місту і розповідати всім, яка я щаслива жінка! У мене донечка і два синочка. Старшому синові було майже 6 років.

Ласкавий хлопчик, помічник у всьому, до речі, мене він відразу мамою називав, і вважав мене своїм рідним (в сенсі, біологічним) матір’ю. Що може пам’ятати дитина, якій виповнилося 3 роки? Ось і він думав, що я була завжди. Я ще кілька разів намагалася почати розмову про усиновлення, але чула від чоловіка один відповідь: «на все свій час!». І тут, коли старшому виповнилося шість (скоро в школу), чоловік раптом сам запитав, чи хочу я ще усиновити хлопчика, я так зраділа! А то, як у тій приказці: ось знаю, що син мій, а довести неможливо! Папери зібрали, все підписали, в графу матері вписали моє ім’я. Нарешті я стала офіційною матір’ю трьох дітей! У чоловіка запитала потім, чому раніше не погоджувався на це? Знаєте, що відповів? Боявся! Боявся, що не будемо жити, розійдемося, боявся, що, народжу дітей від нього, зміню відносини до старшого, всього боявся. Спочатку розлютилася, грішна, обізвала його дурним, а потім задумалася, але ж я б теж боялася. Його один раз вже зробили боляче, як же він може ось так відразу повірити? Я вибачалася, і знову радість в будинку! Як же добре! З тих пір пройшло багато років. Старшому синові вже 19, дочки 16, молодшому 14. Старший вчиться у вищому навчальному закладі, сам вчинив, грошей не дали (тільки за підготовку).

Гордість моя, розумник, так гарний такий виріс! Весь в мене! Зараз з чоловіком на житло йому збираємо, окремо хоче жити, але це і зрозуміло, дорослий, свободи вимагає! Хлопчина серйозний, відповідально до всього ставиться. Пощастить, то до 20-річчя зробимо йому подарунок, адже давно відкладаємо, на однокімнатну квартиру. Але не про це. Головне — що було далі! Було це восени, сесія йшла повним ходом. Сталося несподіване! Якось син (старший) приїхав на вихідні. Ми проживаємо в районному місті, вищих навчальних закладів у нас не має, а він вчиться в обласному, десь годину на транспорті від нас їхати. Що він приїжджав додому. Вечір, п’ятниця, син приїхав години дві тому, з татом (з чоловіком моїм) готують щось на кухні. Дочка з подругами пішла гуляти, а молодший ганяє з хлопцями м’яч. Я в кімнаті сиджу, в’яжу і, несподівано для себе, чую розмову з кухні. Тихо, напевно, щоб я не чула, але у мене з дитинства зір не дуже, а от слух ідеальний, я чую ідеально, навіть іноді те, чого мені слухати і не треба.

Син каже чоловікові, що кілька місяців вже, як за ним на зупинці спостерігає якась жінка. Не підходить, звичайно, а просто стоїть і спостерігає за ним. Він навіть почав ходити по головній вулиці, де людей більше. Сказати, що я встала з ліжка — нічого не сказати! Я зателефонувала керівнику, попередила, що в понеділок вранці затримаюсь, благо, відносини з керівництвом хороші. Два дні пройшло, а в понеділок пішли ми проводжати сина на зупинку, щоб глянути на цю тітку! І подивилися! Як тільки її побачив чоловік, люди, мені погано стало (хоча тітка і не маленька і я нічого не боюся, навіть коли це стосується моїх малих): все було ясно, горе-матуся намалювалася, жах! Як мій уважний і спостережливий син не помітив подібності, не розумію (на лікаря для тварин вчиться, а там за характером тварин дивитися потрібно). Хоча, він же не бачив її ніколи, та й додуматися не міг до такого. Думаю, зараз сина проведу на маршрутку і підійду, проведу розмову з нею щиро, 19 років десь лазило, а тут на тобі, «приперло»! Але, поки озирнулася, цієї і слід зник! П’ять днів минуло дня нас, як на голках. У п’ятницю зустріла сина, «товаріщка» ця не з’явилася. А десь в 7 вечора ця мати заявилася до нас в будинок! І з дверей: «Здрастуйте, синочок, я твоя мати!»

Матір!!! Матір?!! Та яка ти, взагалі, мама ??? !!! Де ти була, коли юнак 18-річний з грудною дитиною на руках залишився без вступу, коли його близькі відвернулися від нього. Де ти тоді була, мама ?! Коли я з хлопчиком на руках о 3 годині ранку бігав в лікарню, він горів, задихався, а швидкі все на виїздах, де ти була ??? Приперлася вона, мамою її оголосіть, поїть, годуйте, спати кладіть! Син в шоці, чоловік в заворушеннях, а у мене одне на умі: розірвати цю маму на дрібні шматочки, і закінчити на цьому тему! Але … Син повернувся до мене і запитав: «Мама, люди не брехали, ти мені не рідна?» Як же так, чому так важко мовчати? Чому за своїм життям не стежите? І нічого я не знайшла правильнішого, ніж промовити: » Рідна, але не генетично! » Знаєте, що зробив мій син? Він підійшов і обійняв мене! Обняв, як був маленький, рученятами шию обхопив і сказав тихо на вухо: » Ти — моя мама! Єдина !!! «

Коли я прийшла до мами, вона якраз удома прибирала. Мені 35 років, але я завжди приходжу до мами за порадою, коли мені важко. Мама у мене – дуже розумна жінка, з татом прожили 40 років. — Мамо, ти одна? — Запитала я з порога. Мама запропонувала мені увійти, вона одразу помітила, що зі мною щось не так. Я справді була дуже зас мучена, навіть була вже готова ро злучатися зі своїм чоловіком. Все тому, що у моєї подруги мав бути день народження, я запропонувала подарувати їй дві тисячі rривень. Але коли Олег почув npo суму, одразу сказав, що це занадто багато, і щоб я вибирала щось скромніше. Я образилася, подумала, що мій чоловік жадібний, і що з таким я не хочу жити.

Моя мама вислухала мене, а далі каже: – А твій чоловік, чесно кажучи, має рацію. Навіщо показувати людям, що ви багаті, навіщо зайвий раз викликати у них за здрість. Піди в магазин, купи 6 кришталевих склянок, і цього буде більш ніж достатньо. — Розсудила, називається! Кому потрібні зараз твої фужери? Усі це давно мають! — Заперечила я мамі. — Ви подарунок подарували, а якщо склянки їм виявляться непотрібними, то вони зможуть легко їх комусь подарувати, всього проблем, — наполягла на своєму мама. До того ж, – продовжила вона, – твій чоловік-не найгірший чоловік у світі! Ті думаєш за тобою черга стоятиме? Ага зараз! Розхопили не беруть! Теж мені – королева.

Я не встигла нічого сказати, бо до кімнати зайшов мій чоловік. Мама одразу кинулася до нього: — Ой хто прийшов! Олег, я так рада тебе бачити! Їсти будеш? У мене така дивовижна риба, пальчики проковтнеш, я для тебе спеціально робила. Якби ти зараз не прийшов, я б тата відправила, щоб він тобі відніс! — А мені? — Ображено запитала я. — Мені ти навіть не запропонувала! — Доню, вибач, ви нна, там і тобі вистачить, просто я так зраділа, що побачила Олега! Я всім сусідам розповідаю, який у мене золотий зять! Кращий, ніж у когось син! І слухай, Олеже, я хочу, щоб ти знав, що я на твоїй стороні. Твоя дружина мені тут все розповіла, а я кажу, що ти маєш рацію!

Ти на кухні їстимеш, чи тобі сюди принести? — Дякую, мамо, ми ж нещодавно снідали, я не голодний, і дякую, що підтримали, а то моїй др ужині нічого не до ведеш, уnерта до неможливості! — Ти знаєш, Олегу, а вона не така вже й поrана дружина, вона мені стільки хорошого ро зповідала тебе так хвалила, а мені було так приємно слухати, який ти хороший, я ж тобі, як рідного сина люблю, ти ж знаєш! Я пила воду і цими словами аж поперхнулася. Олег nідійшов і обійняв мене: — Мама правду каже? — Запитав.

— Не чекав, думав, ти сkаржитися побіrла. — Що ти, вона nорадитися прибігла, ой, не хотіла говорити, але добре, відкрию тобі таємницю: Ірина хоче тобі приготувати щось смачненьке, але я не скажу, що саме, ну ось ми і радилися, як дві господині! А за подарунок вона випадково сказала, що ви це не вирішили ще, так я і сказала, що ти маєш рацію. Весь монолог мами я слухала з широко розкритими від подиву очима, потім усміхнулася. — Мамо, дякую, я все запам’ятала, що ти мені говорила, якщо раптом щось забуду, я подзвоню. Ну, нам nopa, ми підемо. — Ні, поки ти не візьмеш для Олега рибу, я таки не відпущу вас. Олег стояв із задоволеною усмішкою.

Його теща принесла закутаний у махровий рушник рибу, поставила в сумочку і подала зятю. — Ось, їж на здоров’я і щоб усе мені з’їв, а то я об ражусь! — Дякую вам, мамо, ви справжній друг, ех, пощастило мені з тещею! — Взявши мене під руку, сказав: — Ходімо? — Іди, я наздожену, я з мамою хочу попрощатися. Коли чоловік вийшов, я підійшла до матері: — Мамо, а ти велика актриса! За тобою Великий театр плаче! — Доню, запам’ятай раз і назавжди: щоб у будинку був мир і спокій, треба завжди бути трішечки актрисою!

Місяць тому поведінка мого чоловіка здалася мені дивною. З’явилися тривожні дзвіночки. То він поїде кудись різко, то для того, щоб погворить по телефону йде в сусідню кімнату, а на питання «хто це був?» відмахується. Ну і вишенька на торті — тягає телефон з собою всюди, хоча раніше він не мав такої звички. Міг жбурнути його куди-небудь і годинами не згадувати про нього. І в черговий раз, коли він знову кудись терміново намилився «у справах», я вирішила простежити за ним. Хочете су діть мене, хочете ні, але я повинна була вже дізнатися що відбувається. Ні кому не побажаю жити у постійних сумнівах і терзання. Так ось я зважилася і почала діяти. Непомітно включила геолокацію на його телефоні, поки він збирався.

Зробити щось я зробила, але на душі так погано стало, ви собі не уявляєте. Сиджу чекаю, а на душі кішки шкребуть. І ось залишившись одна, зайшла в телефон і по геолокації подивилася де він знаходиться. Села в машину і напрівілась за цією адресою. Це було пріблізельно в десяти кілометрах від мене. Я приїхала і припаркувалася недалеко від того місця. Вийшла з машини і пішла пішки. Наблизилася до тієї точки, що була на навігаторі, а серце билося так, ніби ось-ось вирветься у мене з гр удей. Я помітила машину чоловіка і стала тихо наближатися до ней. Підійшла впритул до машини і відкрила двері … І що видумаєте? На жаль, мої найжахливіші побоювання виправдалися. Я застала чоловіка з якоюсь розв’язаної дівчиною. Напівроздягнені голубки цілу валися в машині. Чого я ніколи не забуду, так це його о чей, які побачивши мене, збільшилися в кілька разів і мало не зійшли з орбіт.

А панночка його схопила речі і давай бігти. Чоловік на кілька хвилин зважився дару мови. Не міг збагнути, що сказати. А що тут скажеш, зловили то на гарячому. Ну і я не стала нічого говорити, розвернулася і мовчки пішла. Поїхала додому і проревіла кілька годин. Як же так? Я адже до останнього вірити не хотіла. Прожили майже десять років разом. Потім встала, зібралася і почала речі чоловіка збирати. Приїхав «милий» і я його за двері виставила разом з його речами. Просити зра ду … Ніколи! Іду подавати на ро злучення. Ця сцена досі у мене перед очима, кожен раз як закрию їх, все забути ніяк не можу.

У суботу ми з дружиною вирушили за покупками до одного з торгових центрів нашого міста. Придбати продуктів, та й дружина хотіла якісь обновки. Банальний сімейний побут – простіше кажучи. День обіцяв пройти тихо та спокійно без пригод. Зібралися, вийшли з дому, сіли в машину і вирушили за покупками. Дорогою слухали музику, і все було добре, поки не пролунав дзвінок на мій телефон. А в машині є гучний зв’язок і я ним постійно користуюся, так зручніше і не відволікаю від дороги — і від дружини мені нічого приховувати.

Загалом, я без задньої думки відповідаю на дзвінок, і з динаміків автомобіля лунає жіночий радісний голос зі словами. — Микола! Я ваг ітна. Ура. Ні, я, звичайно, розумію, що до цього я писав про те, що мені боятися і приховувати нема чого. Але після всього почутого я, чесно, розгубився, та що там – втратив мову, зблід. А жіночий голос продовжував. — Ми вчора з чоловіком були у лікаря, який сказав, що наші старання недаремні, і ми невдовзі станемо батьками. І я хотіла б завтра у вас відпроситися з роботи.

Ми з чоловіком поїдемо до поліклініки, вставатимемо на облік. Трохи зроблю ясність. Я працюю начальником відділу, де 90% моїх підлеглих – жінки та дівчата. І це дзвонила одна з моїх підлеглих. Після всього почутого я глянув на дружину, яка сиділа і посміхалася, повернувся назад і видав. — Дурне, з цього й треба було починати розмову, а не зі слів, що ти ваг ітна. Дружина вже не просто усміхається, а сміється на всю (ну, дуже голосно). Дівчина, почувши, що я з дружиною і, розуміючи всю безглуздість ситуації, починає вибачатися. Не затягуючи цієї розмови, відпустив її і повісив слухавку. До ТЦ ми їхали мовчки, точніше, я мовчав, а дружина дивувала і підколювала мене всю дорогу. У понеділок, прийшовши на роботу, я одразу провів п’ятихвилинку, де розповів про колегу та її дзвінок. І попросив, щоби подібні теми озвучували якось по-іншому. Ось така історія зі мною сталася.

– Не вдячна вона, що з неї взяти, – розводить руками Ганна Анатоліївна, – інша б на її місці раділа, що їй такі умови створені, допомагала б… А ця… Тьху… Поки не показала їй, що у житті не все просто так дістається, не розуміла, на ївна. Ганна Анатоліївна із чоловіком жили у невеликій двокімнатній квартирі. У ній і сина Аркашу виростили. Хлопчик тямущий був, без шкідливих звичок. Тільки ледачий небагато, а так – радість для батьків: після інженерної освіти сам зміг влаштуватися у пристойну фірму, яка займається проектуванням інженерних мереж у столиці. Там же на роботі познайомився з дівчиною – 25-річною Світкою, адміністратор на ресепшн – «Светка-Шветка», як її ласкаво називав Аркаша, після того, як сам сплатив їй і подарував романтичну подорож до Швеції, а їй там дуже сподобалося. За півроку зробив пропозицію, одружилися.

Все стандартно… Ганна Анатоліївна тоді дивувалася: «Аркаша, чи не рано? Спочатку б житловим питанням перейнявся, а потім уже одружився». Більше її хв илювало, де молоді житимуть до цього у неї Аркаша жив, а Свіека ця, зі своїми батьками, хворою бабусею та двома братами студентами в однокімнатній квартирі тулилася. Була ще у Ганни Анатоліївни невелика однокімнатна квартира на околиці столиці. Але не пожили – чоловік рано nішов із жи ття, не дотяrнувши чотирьох років до своїх шістдесяти.

Погорі вала тоді в жалобі Ганна Анатоліївна: «Ех… От і пожили ми з тобою на пенсії, не треба було слухати тебе – дощемлялися, що й не пожив ні тоді, ні зараз…». Вирішила вона потім – була не була, сама здаватиму і на ці орендні виплати хоч якось легше жити буде – може до моря навіть виїжджати вийде… Але син порушив усі плани та мрії Анни Анатоліївни: »Ну що я тепер сина з невісткою на вулиці залишу? До мене пускати – тісно їм буде, та й я поки що склянку води сама собі налити можу.

Невістка ця Свєтка виявилася теж не з працьовитих чистюль — дрібнички свої розкидає на підлозі і не прибирає, буває тижнями. Кухню, хоч і не дорогу, але зробили так за три місяці, начебто десять років там ніхто не прибирав. Навіть умивальник у ванній і той, примудрилися так нальотом покрити і сифон засмітити, що ще подумати треба – чи не простіше купити новий комплект. Допомоги Ганні Анатоліївні від них ніякої – зовсім забули про жінку.

Спочатку, щоправда, дзвонили з найчастішими питаннями: «А скільки картоплю варити? А вівсяну кашу як готувати? А як взагалі пралькою користуватись?» Потім, коли обжилися, перестали матері та свекрусі в одній особі дзвонити взагалі, не те що приїжджати… Ганна Анатоліївна тоді часто зітхала та сумувала: «От призначили мені цю пенсію у 2,5 тисячі, і що з нею робити, коли за комуналку більше йде? Живи мама на сухарях… жодної подяки від невістки. Хоч би син задумався про мене…» Просумувала Ганна Анатоліївна майже рік. Вдосталь попереживати, і якось одного весняних днів сказала собі: «Хай вистачить! …Зрештою там моя квартира, поїду хоча б подивлюся, чи все з нею гаразд…». Поїхала вона у вихідний день спеціально, щоб і сина, і невістку застати. Яке ж було її здивування, коли Світлана з ранку відчинила їй двері, а з квартири пахнуло затхлістю і з порога було видно, що де-ламінат тріснув, подекуди шпалери в якійсь мазні.

А навпроти дверей у кімнату було насипано стільки різного мотлоху, що, здавалося, звалище сміття виглядає і то пристойніше! — Е… е… Це що за бардак…? — З тремтінням у голосі спитала Анна Анатоліївна у Світлани, – де Аркадій? — Аркашо, твоя мама приїхала! – писклявим голосом заволала Світлана чоловікові, який сидів за комп’ютером і грав в он лайн rру, – йди сюди скоріше… Аркадій підійшов зустрічати маму в трусах і майці одягненої навиворіт: «Мам, а ми на тебе не чекали сьогодні…» — Звичайно, не чекали! — проходячи в кімнату і ще більше дивуючись занедбаності та брудному хаосу в квартирі, голосно сказала Ганна Анатоліївна, — якщо ви про мене забули, це ще не означає, що ме не не ма!

Ви що тут не прибираєте зовсім? …Та гірші квартиранти, і то на таке не здатні… Ось що означає – мамине не шкода! На себе подивися, Аркадію, і одягнися… Не годиться так виглядати! … У квартирі прямо зараз збиратися починайте. Якщо не зрозуміло – краще вам знайти інше житло! … Я і так на свої копійки живу, заради вас двох, а про мене забули зовсім, ніби немає мене! … А ти Світлана … На тебе я сподівалася, знаючи, що син у мене лінувався по дому бувало. .. Але й ти очікувань не виправдала! … Як же вам не соромно! … Я зараз поїду додому, а завтра прийду сюди, якщо не побачу змін-завтра випроводжу обох. Наступного ранку Ганна Анатоліївна з’явилася, як і обіцяла.

Все було натерте і чисто – на вікнах висіли нові фіранки, а на кухні блищав посуд і блищали шибки в кухонних ящиках. Навіть ламінат покоцаний зафарбували мастикою. На столі був накритий на трьох – страви з індичкою та пюре, та суп-бульйон із салатом… Посиділи вони, поговорили… Просили Ганну Анатоліївну пробачити їх і не виганяти. Вона вибачила. Зараз до неї навіть приїжджають – допомагати намагаються, але Ганна Анатоліївна заперечує: «Сама наразі впораюся». Але син все одно вирішив банківську картку окремо для матері відкрити — віддав їй, і раз на місяць вони зі Світланою п’ять тисяч матері скидають на неї — щоб легше їй жити було на пенсії.