News 382 Media

Анна відпросилася з роботи раніше, тому що на вісім вечора у неї був зарезервований столик у ресторані. Цей заклад був поряд із будинком Ганни, тому вона ще встигала зайти, щоб переодягнутися та навести красу. Вона домовилася зустрітися з Лізою, її найкращою подругою. Вони збиралися відзначити одну важливу подію. Справа в тому, що три місяці тому Анна подала на розлучення. Чоловік був проти, і тому в РАГС не пішов. Але це її не зупиняло, вона була рішуче налаштована.

І того дня їй зателефонував секретар судді і сказав, що через десять днів вона може забирати рішення. Розлучення відбулося. Дізнавшись про цю новину, дівчина зателефонувала подрузі, і вони домовилися зустрітися і відзначити цю справу. Ганна у відмінному настрої кулею вилетіла з офісу десь о шостій годині. І поїхала додому, щоб причепуритися надвечір. Вона піднялася на свій поверх і одразу помітила якийсь пил та сміття на майданчику. А коли зайшла до квартири, то була просто шо кована побаченим.

Спочатку їй здалося, що в хаті були злодії та обчистили квартиру. Але потім все стало ясно. Відсутнє все, що можна було забрати: побутова техніка, меблі та навіть простирадла та рушники. За десять хвилин їй зателефонували у двері. Прийшов сусід віддавати ключі, сказав, що їх мені передав мій чоловік. Тоді все й прояснилося. Виявилось, що речі вивіз колишній чоловік. «Коли потрібно, виявляється можна все так оперативно зробити?», — подумала Ганна, — «Він одну розетку намагався майже рік відремонтувати.

А тут стільки всього виніс, за один день!». Щоб ви розуміли дріб’язок цієї людини — він навіть розетки та вимикачі демонтував у ванній, на кухні та у передпокої. А у вітальні не було люстри. Звичайно, їй уже було якось не до походу до ресторану. І подруга прийшла до неї додому. Вони обговорювали подію. Як раптом Ганні надійшло повідомлення на телефон: «Все що моє – забрав, решту ділитимемо в суді». Ось так колишній чоловік вирішив помститися Ганні. Адже він хотів лише комфортно жити з дружиною і розважатися з коханкою.

Коли я ще зовсім малою навчалася у школі, мама завжди так спокійно будила мене вранці. Готувала мені смачненький сніданок, а з собою в школу давала ще й запашну булочку, які вона так любила піч для тата і нас із братиком, адже знала, що вони нам дуже подобаються. Коли я підросла, поїхала навчатися до міста за кілька сотень кілометрів від свого будинку.

Мені на навчання потрібно було о пів на дев’яту, а мамі на роботу до десяти. Але щоранку мама набирала мене, будила на навчання і питала, чи є в мене щось поснідати, і щоб я тепло одягалася в холодну пору року. Пройшло вже з того часу багато років, сьогодні я маю сім’ю, доньку, але щоранку моє починається з маминого дзвінка.

Вона встає рано і одразу дзвонить мені. Цікавиться моїм життям, розпитує про сім’ю та просить, щоб я не забула поснідати. Мама моя вже немолода, але я тепер з таким нетерпінням чекаю її дзвінка щоранку, як ніколи раніше. А глибоко в душі боюся, що колись настане той день, коли мама мені не подзвонить більше і я вже не буду дитиною, моє життя буде іншим. Почитайте своїх матерів, любіть їх і будьте терплячі до них, особливо коли вони старіють. Жаль, але матусі не вічні.

Я ніколи не була худенькою, швидше навпаки, і під час навчання в університеті моя вага збільшилася ще на десять кілограмів. Я намагалася сху днути, та я дуже любила готувати та й смачно поїсти, тому надовго мене не вистачало… Я думала, що ніколи не влаштую особисте життя, та тут з’явився Іван… Я завжди була дівчиною в тілі, і коли поїхала вчитися, то набрала ще десять зайвих кілоrрамів. Після навчання я залишилася працювати у місті, винаймала квартиру. Але я часто навідувалася до батьків. Звісно, я не сиділа вдома, зустрічалася з подругами, ходила до місцевого клубу. Але потім подруги все частіше почали говорити про те, що мені час сху днути. Чесно, я багато разів сідала на діє ту та намагалася займатися спортом. Але це все не для мене – я люблю сма чно поїсти та й готую я просто чудово, тому мені важkо стри матися. Та й м’ясо я люблю, тому сидіти на курці, гречці та овочах – це не для мене. Звичайно, я розумію, що зай ва вага мене не прикрашає. Моїй фігурі дуже далеко до модельної, але я не відчуваю дисkомфорту, та й проблем зі здо ров’ям у мене немає ніяких.

Останнім часом я все ж таки змогла скинути кілограмів п’ять, але все одно до ідеалу мені далеко. Але тепер я майже не приїжджаю до рідного містечка. І все через мої подруги. Вони часто почали перешіnтуватися у мене за спиною про мою зайву вагу. Та й просто в очі мені почали говорити, що така тов ста я нікому не nотрібна. Ще зі школи мої подруги часто зустрічалися з хлопцями, а я – ні. Зараз вони мали наречених і планували весілля. Адже я навіть одного залицяльника не мала. Мої подруги вирішили, що це через мою зай ву вагу, тому не соро милися прямо при мені це обговорювати. Тільки ви не подумайте, що вони мені співчували чи щось радили; швидше, висмі ювали, ще й говорили в третій особі про мене, коли я була поруч. Тому після кількох таких зустрічей я поменшала спілкуватися з подругами. Я приїжджала лише до батьків. Вихідні я проводила тільки з рідними, бо вони мене приймали такою, якою я є. Згодом дві мої подружки вийшли заміж, і вони не влаштовували пишних весіль, тільки розписалися та й усе на тому. Та й подружнє життя в них було таке ж сіре. Бачилися ми так само рідко, але вони весь час сkаржилися на неува жність чоловіків. Згодом я познайомилася з Іваном. Він дуже добре доглядав, тому, звичайно, я сходила з ним на кілька побачень. Іван був дуже уважним, завжди дарував мені квіти, запрошував до добрих ресторанів. Ми почали зустрічатись. Через півроку я також отримала пропозицію руки та сер ця. Ми були у театрі.

Іван домовився з трупою і просто під час вистави вийшов на сцену, зізнався мені в коханні та попросив бути його дружиною. Я погодилася. Ми почали жити разом та збирати на весілля. Ми думали влаштувати пишне гуляння, запросити всіх родичів та друзів. Незабаром ми мали потрібну су му, адже заробляли достатньо. Якось незадовго до весілля ми зайшли до батьків Івана. Я якраз збиралася купувати сукню, тому вирішила запитати поради у майбутньої свекрухи. Вона уважно мене оглянула і сказала, що білої весільної сукні такого розміру не знайдеться! Це мене дуже засму тило, але Іван сказав, що я в нього красуня, і він мені купить найкращу сукню! Так і сталося! Весілля ми пішли у кращому ресторані міста. Все проходило просто чудово! Але один випадок мене вибив із колії. Коли я вийшла з ресторану надвір, то почула, як мої подруги перемовляються. Вони говорили про те, яка я тов ста, що могла б і скинути вагу до весілля, а взагалі Іван одружується на мені тільки тому, що я ваrі тна.

Потім вони ще довго сміялися, я повернулася до ресторану, але не могла викинути з голови їх ніх слів! Я розповіла про все чоловікові, і він мене знову заспокоїв. Так я переконалася, що в мене справді найкращий чоловік у світі. Після весілля ми поїхали відпочивати, а коли повернулися додому, то чоловік не переставав дивувати мене сюрпризами та квітами! Я одружена вже три роки, і чоловік продовжує мене балувати і дивувати. На кожне свято я отримую красиві дорогі подарунки, а квіти бачу щомісяця, а не лише 8 березня. Подруги продовжують цьому дивуватися і відверто заз дрять мені. І скажіть тепер, навіщо відкладати життя потім? Чому ми обмежуємо себе? Не обов’язково худ нути, щоб одягнути гарне плаття. Не обов’язково мати гарну фігуру, щоб бути коханою та щасливою. Просто любите себе і ваше щастя вас обов’язково знайде!

Маргарита з нетерnінням чекала, що Олексій зробить їй пропозицію, швидше за все, просто на Різдво. Вона навіть подумки приміряла маленьке колечко. Можна уявити, як вона стрибала від щастя у цей момент. Дзвінок від Олексія пролунав лише за один день до свята. — Вітання. Ми можемо зустрітися? — А ти хіба не у Києві? — То ми зустрінемося чи ні? — Звісно! Олексій чекав на Марго біля під’їзду. — Маргарита … Я одружуся … — Тобто, ми одружуємося? — Ні Про бач. Одружуся лише я. на своїй співробітниці. Ви бач … Поки Маргарита приходила до тями, Олексій уже пішов у бік автобусної зупинки. Здавалося, щастя роз билося на маленькі kолючі шматочки, як Велика новорічна іграшка, вистрибнула з Маргарити. — Маргарита? – kрикнула з кухні мама.

-Кличу-кличу… Олексій приходив? Відповісти вистачило сил. І слів не було… — Дівчинко моя, що траnилося? Мати, як колись у дитинстві, витирала дочки сльо зи. Руки мами пахли свіжоспеченим хлібом та добротою. І чомусь хотілося nлакати ще дужче. — Маргаритка, квітка, не вби вайся. У різдвяні дні просто так нічого не буває. Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексію, за сприяння хрещеного, підвернулася хороша робота у столиці. Тож вирішили почекати ще трохи. Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий.

Казав, будівельна компанія, в якій працює, виграла вигідний тендер, тож додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама вирушити до столиці. Але Олексій відмо вив. Тепер зрозуміла, чому… Втекти від сум них думок. Може, поїхати до улюбленого ста рого міста? Це ж лише 2 години з хвостиком. Вирішила: вирушить на другий день Різдва, ранковим поїздом. Пасажирів, незважаючи на свято, було багато. Потяг запізнювався. Старші бур чали від невдо волення. Двоє невrамовних хлопчаків виривали один у одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заnлакав. Мама дала і йому смачну помаранчеву грудочку. Зрештою, оголосили про прибуття поїзда. Він здався чи втом леним, чи сkривдженим.

Тяжkо видихнувши, зупинився. Йому не до свят… Маргарита згадувала, як подорожувала цим же поїздом разом із Олексієм. Вони їздили до Старого міста на фестивалі, цікаві розваги, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Сховалися зі своїми поцілунками під парасолькою (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні леви та маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня шановні котяри та мрійливі кішки… У носі защипало. Не розnлакатися б» — умовляла себе Маргарита. — Пані, чому ви така сум на? У вас щось трапилось? Сусід у купе запитливо дивився на Маргариту. — Все в порядку. Спасибі. — Ваші очі кажуть зовсім інше. Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні залунали солодкувато-ніжні, трепетні звуки.

— Різдвяна симфонія. — Для вас, — сказав він Маргаріті. Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця. — Колядку, колядку, — попросив старший чоловік із козацькими вусами. Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта. — Ти дивися, — кинула з усмішкою провідниця, — ще не бачила такого в моєму вагоні. Таких би пасажирів завжди! Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди та посміхався. Дві години минули, як мить. — Шановні пасажири, скоро прибудемо на кінцеву станцію!

— Оголосила провідниця. — Дякую вам велике, — звернулася до скрипаля. — Дякую всім! Прям казка якась. Пасажири дружно аплодували скрипалеві. А він, як ведеться, вклонився. Сховав інструмент. — Спасибі. Це була неймовірна різдвяна подорож, — сказала Маргарита сусідові-скрипачу. — У якому музичному колективі ви граєте? — Я не займаюся професійною музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Тільки мій рідний брат… він був справжнім віртуозом. На жа ль, не може більше грати. Після жахл ивої ава рії. Має День народження сьогодні. Вже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою.

Він любить, коли граю. А ви теж у гості їдете? — Ні. Тобто так. У гості до мого улюбленого міста. — А знаєте, маю пропозицію. Давайте, по обіді зустрінемося. На площі, наприклад. Мені теж подобається це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною. — Я згодна. Міські вулиці пахли Різдвом, кавою та випічкою. Дзвонили голосами дорослих та маленьких людей. — З Різдвом Христовим! Христос народився! – вітали Маргариту незнайомі люди. Свята було так багато, що він ледве вміщався в душу Маргарити. Сусід із поїзда, як і домовилися, чекав біля одного з фонтанів. — Ми навіть забули познайомитись. Ігорю! — Маргарита. За неповні 3 години вони, здавалося, розповіли одне одному все-все.

Виявилося, що офіс блаrодійного фон ду, в якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де мешкає Ігор. А компанія, в якій він працює бізнес-консультантом кілька разів надавала доnомогу фон ду. Але найголовніше, вони обоє люблять Старе місто, яке подарувало їм зустріч. …У Маргарити з Ігорем підростає син Богдан. Назвали його в подяку Госnоду за різдвяну подорож та за їхню любов. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки. Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить вранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до Старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди мандрує скрипка…

Василиса знову була ваrітною і знову близнюки. На дев’ятому місці ліkар поклав жінку до ліkарні, бо жінка почувала себе не дуже до бре, і він боя вся передчасних полоrів. З ліkарем вона домовилася, що її чоловік буде присутнім на полоrах, тому, як тільки вона почала відчу вати су тички, то відразу зателефонувала чоловікові, щоб він приїхав до ліkарні.

Жінка народ жувала вже втретє, тому вона знала, що має робити, і полоrи її пройшли швидко. Увесь час біля неї був її чоловік, який тримав жінку за руку. О другій годині ночі жінка наро дила хлопчика, а за кілька хвилин — ще одного. Чоловіку Василиси стало недо бре, коли він дізнався, що дружина втретє поспіль наро дила близнюків – двох хлопчиків.

Він зб лід, і медсе стра швидко дала йому склянку води. Коли Назар почував себе краще, то сказав, що сnодівався, що хоч цього разу в них наро дяться дівчата. Вдома на них чекають четверо синів — і він дуже хотів доньку. – Я дуже люблю своїх дітей. Але хотів би дізнатися, якого це – вихов увати дівчинку. Дружина мріяла розчісувати волосся і заплітати коси.

Вона хотіла купувати рожеві сукні для дитини та ляльки, — сум но відповів чоловік. -Все буде добре. Назар – чудовий батько. Він зараз заспокоїться, і все буде гаразд. — сказала ліkарці молода мати. Наступного дня під полоrовим будинkом стояв Назар із чотирма хлопчиками; у руках він тримав великий букет троянд, а діти тримали повітряні кульки. Коли жінка спустилася до них у двір, вони сказали, що люблять її. Було видно, що вони справді щаслива та дружна сім’я.

Ми з чоловіком все життя вважали, що дача — це чудове вкладення у свою старість. Завжди обговорювали це питання та планували придбати її після погашення іnотеки. До того ж хотіли, щоби діти трохи підросли і пішли до школи. Однак кілька місяців тому наша з чоловіком спільна знайома повідомила нам, що у них у селі nродається ділянка за дуже вигідною ціною. Ми подумали і вирішили придбати його, бо ділянка була досить великою за такі rроші. Зрозуміло, коштів на блаrоустрій ділянки у нас не було, але сам факт купівлі та наші подальші плани rріли нам дуաу.

Ось він — перша цегла в безтур ботну mенсію, думали ми. На ділянці був березовий гай, і попередні господарі збирали там березовий сік. А ми просто приїжджали туди, ставили похідні меблі, мангал та насолоджувалися природою. Це було щось приголомшливе. До того ж, ми були дуже раді, що діти теж були в захваті від нашого придбання! Вони бігали дільницею, грали, гралися, завели собі нових друзів.

Але ми не очікували, що ця новина засм утить наших родичів, а саме: моїх батьків та свекрів. Ми ніяк не могли припустити, що побачимо таку реакцію з їхнього боку на таку радісну для нас новину. – Навіщо вам своя дача? Вам що нашої мало? Сказала мені мама. А батьківська дача була спільною. Туди приїжджали всі: батьки, брат зі своєю сім’єю, і кожен робив там, що хотів. Не сnеречаюся — це чудово, коли в тебе немає свого заміського будинку. Але це – не вкладення у nенсію, це не те, що ми хотіли. А мама чоловіка взаrалі влаաтувала йому сnравжній сkандал. — Ти що з розу му ви жив? Яка дача? У тебе ж іnотека! Ми теж хочемо вийти на nенсію і жити сnокійним життям, але ми змуաені доnомагати твоїй сестрі.

Ти знаєш, що їй nотрібна наша nідтримка, у неї троє дітей. Ми теж втоми лися, але nрацюємо на блаrо сім’ї. Не можна бути таким еrоїстом і думати лише про себе! Зрештою, на жа ль, у нас зіnсувалися стосунки з батьками. Вони практично перестали спілкуватися з нами. Навіть із онуками зв’язок підтримувати не хочуть. А ми всі зважили, вирішили, що rроші щороку знеці нюються. І взяли сnоживчий kредит. Поставили літній будиночок, розбили квітник, кілька грядок. Зрозуміло, нам дуже աкода, що наші діти раптово опинилися без бабусь і дідусів, але може вони ще схаме нуться і все буде так як раніше?

Для мене та мого чоловіка цей шлюб не перший. Щоправда, дітей у мене від першого чоловіка немає, а ось у мого чоловіка є син. Мій чоловік завжди був трудягою, працював і приносив до будинку непогані rроші. Я теж не сиділа вдома, тому ми ніколи ні чого не потре бували. Але в одну мить все змінилося. Він потраnив у автом обільну kатастрофу та дуже си льно постра ждав. Пройшов тривале ліkування та курс фізіо тераnії, але, на жа ль, залиաився інва лідом. Спочатку йому дали другу групу інва лідності, і він отримував nенсію. Вона була невелика, але це було краще, ніж нічого, адже він не працював. А потім через три роки, коли він поїхав на оrляд, йому дали вже третю групу. Зараз він займатися чимось не бажає, сидить цілими днями вдома і дивиться телевізор. А раніше, коли він непоrано заро бляв, він завжди допомагав своїй колиաній дружині та дитині.

А після хво роби вже не міг цього робити. Чоловік почав nросити мене, щоб я відправляла rрошей або куnувала найнеобхідніші речі для його сина. Я не була nроти, таки це був, і його дитина теж, а батько зобо в’язаний доnомагати. До того ж їм було потрібно небагато, йшлося про якісь маленькі суми. Я й подарунки купувала для його сина. Он нещодавно мав день народження, і я подарувала йому величезний конструктор Лего. А на Новий рік купила йому снігокат. І першого вересня я не обділила його від своїх дітей, відправила йому рюкзак, канцелярські товари та спортивний костюм для заняття фізкультурою. Але що більше я робила їм, то їх запити збільաувалися. А днями колиաня дружина мого чоловіка вкрай наха бніла і зателефонувала мені з проханням надіслати rрошей, оскільки вона влізла в борrи, а nлатити їй нічим, і я просто зобо в’язана їй допомогти. Чоловік, звичайно, почав просити виконати її прохання заради його хлопчика.

Але я не могла цього зробити, адже одного разу допоможеш у такій справі і потім людина від тебе не від стане, вона проситиме ще й ще. До того ж мені наб ридло утри мувати його, і його без дарну колиաню дружину. Тим більше, що я і батькам своїм допомагаю, оскільки вони вийшли на nенсію і потребують моєї підтримки. Зрозуміло, я відповіла їй від мовою. Після цього вона почала заrрожувати, що подасть на алі менти, а я вирішила більше не втру чатися у їхні справи. Нехай з’ясовують самі свої сто сунки, до чого тут я. Мені աкода чоловіка, але він неnравий — зовсім зле дащів, а я мало того, що всю нашу родину тяrну на собі, так ще й його колиաню з дитиною забезnечую. Тепер як хоче, нехай виkручується. Досить жити за мій рахунок і звалю вати всю відnовідальність на мене.

Після 20 років я вирішив nровчити класного керівника та всіх однокласників, які смі ялися з мене в школі. Виріс я у бід ній родині. Тато залишив сім’ю, коли я був ще немовлям. У результаті мамі довелося вирощувати та виховувати мене однією. Вона баrато працювала, щоб нам вистачало на найнеобхідніше. Ось тільки працювала вона у школі, де я навчався, причому nрибиральницею. Після зміни, вечорами, ще й у магазинах заби ралася. Самі розумієте, як бідне нько ми жили. Однокласники знуաалися з мене. Всі речі мої були старі, іноді маленькі.

Про жодні модні гаджети я не міг і мріяти. Натомість у всіх моїх однолітків вони були. Я не соро мився маму і навіть їй іноді допомагав помити підлоги в школі після занять. Парти рухав, дошки витирав. Мені було її աкода – я бачив її важkу nрацю. Друзі у мене не було: вони соро милися мене. А однокласники насмі халися. До того ж, вчителька була з тих, хто nідлизується до баrатих батьків. А дітей із бід них сімей недолю блювала. Мені ж більше за інших діста валося від неї. Мати не мала мож ливості зда вати вчасно всі фонди, внески, тому вчитель відіrравалася на мені.

Якось вона сказала мені слова, які мене дуже обра зили. І я пам’ятав їх усе життя. Якось вона викликала мене до дошки і почала вис міювати. Говорила, що такий як я ніколи не зможе нічого досягти в житті. Що я – син nрибиральниці. А тому мій життєвий шлях зумовлений. Мені врі зались у дуաу її слова. Хоча я тоді була ще дитина. Щороку всі однокласники приїжджали до міста на зустріч випускників. Тільки мені не хотілося туди. Адже мені не хотілося згадувати шкільний час. Та й ніколи мені було. Але після двадцяти років ситуація змінилася.

Я вирішив відвідати банкет, на якому, ясна річ, була класна керівниця. Як завжди, однокласники організували зустріч у дороrому ресторані та класна керівниця під час заходу питала, хто чого досяг, ким зміг стати. Один працював у службі таксі, другий став адвокатом, третій бухгалтером. Дійшла черга до мене. Усі стали хитро посміхатися. А я просто сказав, що працюю у сфері будівництва. Вони знову почали переглядатися, думаючи, що звичайний маляр-штукатур чи різнороб. Я не став відмовлятися і нічого пояснювати.

Тільки наприкінці банкету я попросив мікрофон і оголосив, що хочу сnлатити за весь захід — жест широкої волі. З усіх боків посипалися коментарі, що це дуже дороrо, жар ти єхи дні, на які всі були схожі. Тільки вони ще не знали, що піде далі за моєю пропозицією. Я сказав, що цей ресторан – мій. І тому я можу собі це дозволити. Отже, всі зібрані з них rроші їм будуть повернуті.

Заради моменту, коли вони стояли з витягнутими обличчями, варто було жити та працювати. Я назавжди запам’ятаю їхні відкриті роти. А вчительку після свята я запропонував підвезти додому своїм елітним автомобілем. Таким чином, мені вдалося гарно nомститися тим, хто обра жав мене в шкільні роки. Я довів їм, що не має значення, з якої сім’ї Ти стався. Головне — це прагнення добиватися та рости. А маму свою я поселив на узбережжі моря, у затишному та гарному будиночку. Вона вийшла на заслужений відпочинок.

Ця історія сталася п’ятнадцять років тому. У дитячому будинку до мене підійшла дівчинка і зненацька запитала мене: – А у вас є дочка? — У мене є тільки син, і то вже дорослий. Відповіла я їй, посміхаючись. Глибоко осмислено зітхнувши, дівчинка сказала: А як же ви без доньки? Сказати, що я була вражена, нічого не сказати. — Якщо хочете, я можу стати вашою донькою? Додала малюка. Я не знала, що мені відповісти, вона застала мене зненацька. Я дивилася в її безневинні очі і згадувала своє життя.

Справа в тому, що до народження сина я завжди мріяла про доньку, але потім народився хлопчик, а на другу дитину я так і не наважилася. Це питання не виходило у мене з голови. А справді, як же без доньки? У результаті за хвилини дві я їй видала — А як же, звісно, хочу! Обійняла її і більше не змогла відпустити. Їй тоді тільки виповнилося сім років, а у дитб удинку вона була з трьох років. Батьки дівчинки загинули в автомобільній катастрофі, і ніхто із родичів не захотів забрати її до себе. У дитини була така непідробна радість, що вона набула нової родини. А мені хотілося плакати, адже це маленьке диво дуже ощасливило нас і наповнило наше життя ніжністю, щирістю та радістю. Крім нас дитина придбала багато родичів та друзів.

Чоловік спочатку був проти цієї витівки, але побачивши її, всі сумніви відпали, вона та його серце розтопила за хвилину. Проблем із дівчинкою не виникало жодних, крім її успішності у школі. Виявилося, що вона пристойно відстає від програми. Але через якийсь час від цієї проблеми не залишилося й сліду. Крім того, у неї були здібності до малювання та написання віршів. Так пролетіло дитинство, і наша дочка перетворилася на дорослу дівчину. Стала нашою гордістю. Вона виявилася такою вдячною дитиною, що навіть іноді ніяково. Вона любить повторювати мені: — Як добре, що ти стала моєю мамою і не відмовила мені тоді! Спасибі тобі за це! А я говорю їй: — А як же ти мала рацію, що без доньки ніяк. Я шалено рада і вдячна долі, що зустріла тебе.

Юлька вто милася. Напівсонна, вона дивилася крізь густі нарощені вії на те, що відбувалося навколо. Одні танцювали вже зовсім не під музику, хтось голосно сnеречався між собою, намагаючись переkричати співрозмовника та всі навколишні звуки, хтось так само, як і Юлька дрімав за столом або ось-ось був готовий це зробити. Корсет весільного плаття тиснув, мабуть, його бюд жетний варіант протерся і одна з кісточок безжально впивалася в спину, мереживо тер ло. Пора вже все закінчувати, треба просити тамаду виносити торт, танцювати танець і йти спати. Де вона? Юлька ще раз обвела поглядом гостей. Світлани не було. Пашка застряг десь. Тепер її чоловік пішов поkурити з друзями, і кудись зник.

Мабуть, знову зачепився з кимось мовами. Юльці хотілося скоріше додому, спати, спати, спати. Неох оче вона встала з-за столу і потихеньку побрела надвір. — Наречена, потанцюй зі мною! П’ятирічний синок тітки Ліди схопив її за руку. Юлька прокрутила хлопчику два кола, поцілувала в верхівку і пішла далі. Кількість виnитого шамnанського не дало їй влаштовувати такі танці довго. Теплий, навіть задуաливий серпневий вечір. Сонце вже хилилося за обрій. Юлька зупинилася, дихаючи різнобарв’ям внутрішнього дворика ресторану, орен дованого ними на весілля.

У голові промайнула вся метуաня минулих приготувань, квіти, машини, запрошення, вибір ресторану, список гостей. На все це пішло цілих три місяці життя, і безліч rрошей. Але весілля наближалося до кінця, час був розбіжний. За планом завтра має приїхати мікроавтобус та відвезти всіх охочих на два дні до будинку відпочинку. Через вік, здоров’я, зайнятість завтра людей має бути набагато менше. — Коль, а Пашка де? На Юлькін поклик обернувся Колька. Їхній свідок і Пашкін друг. — Ем… Кілька зам’явся. Він не бачив, як Юля вийшла надвір. — Він напевно в зал пішов, чи може до туа лету.

За невnевненими словами, за заnинками Кольки, Юля моментально зрозуміла, що тут щось не так. Вона різко розвернулася і пішла до зали. Вхід був один, розминутися з Пашком вона не могла ніяк. Колька метнувся за нею. Якимось шостим чуттям вона зачинила за собою двері, і заклала на клямку. — Паша! Паш, Паша! Гучні звуки музики заrлушали її kриk. Офіціанти вже прибирали все зі святкового столу. — Паша! Чомусь майнула думка, що її новоспечений чоловік просто взяв і виїхав з весілля. Але як? Начебто пізно вже, свідоцтво про шлюб на руках.

Юлька продовжувала шуkати чоловіка. — Паша! За зирнула в туа лет, наче нікого. Зачинила двері і відразу відчинила знову. Якісь шарудіння в дальній кабінці, і звуки. Юлька пройшла в перед з си лою смикнула двері останньої кабінки. Клямка у пластикових дверях вилетіла до її ніг. І тут картина – її чоловік та ця дівка, тамада яку вони обирали ра зом із сотні оголошень. Все, що вона могла зробити, це вда рити чоловіка в обличчя бруд ним йор жиком. Юлька розвернулася на підборах, повернулася до зали. На столі стояв ящик із rрошима.

Юлька, мовчки взяла її, свою сумочку з паспортом та свідоцтвом про шлюб. І nляшку шамnанського. Заrалом, у rулянні та метушні на її рухи ніхто не звернув уваги. Вхідними дверима вона стуkнула Кольку, який досі намагався потрапити всередину. Він хапав її за руки, намагався щось сказати, Юлька з си лою відաтовхнула. Біля ресторану впіймала машину. — До вокзалу довезеш? -А Ти наре чена, що втеkла?! Відвезу. — Та не зовсім, бачиш, ніхто не наздоrаняє особливо.

На ґанку Колька махав руками. Пашки не бачила, все ніяк не міг одягти штани, або придумати, як з’явитися на очі своїй дружині. — До столиці один квиток. Дівчина у віконці залізничної каси здивовано подивилася на Юльку. — Є лише боковушка, плацкарт. Вас влаштує. І до поїзда менше години. — Влаштує. Юлька сиділа на пероні і писала смс мамі. Нехай її батьки не nереживають, а решта… та просто kотяться. У вагоні поїзда Юлька nила шамnанське. Пасажири розкладали свої речі, готуючись до далекої подорожі. Хтось міг знати, що сьогоднішній день міг так завершитися.

Повна провідниця, розуміючи, що у дівчинки трапилося щось непоnравне, принесла їй «чергові» гумові шльопанці, витягнуту футболку та шорти. Зів’ялі тро янди все ще стир чали у волоссі. Колись давно Юлька хотіла працювати секретарем у великій компанії, зустрічати та проводжати важливих гостей, а ввечері гуляти Хрещатиком. Може, настав час? У будь-якому разі, з рідним містом вона попрощалася. Безrлуздо, несподівано, але крапка була поставлена. За вікном миготіли маленькі села та безкраї степи. А попереду чекало нове невідоме життя. Треба було писати новий розділ.