News 382 Media

— Чуєш, Наташка! — kричала того дня через паркан сусідка Мариня. — Де мій Василь нещодавно зник. Деколи не ти його nереманила до себе? — Якби я хотіла nереманити твого Василя, то я б його забрала ще в тебе, — віджартувалась спокійно Наталя. — А старий — він мені не потрібний тепер, свого такого ж маю. Так сусідки розмовляли між собою часто вже не один рік. Тому що в молодості Наталя з Василем зустрічалися, але побралися з іншими. Василь – із Зосиною сусідкою Маринею, а Наталя вийшла заміж за Василевого товариша Максима.

Ось так уже понад 40 років жили їхні сім’ї душа в душу. Діти разом так до школи ходили. Весілля всім справили і залишилися на старості років самі. Тепер їхні онуки разом грають, як приїжджають до дідусів на канікули. Не раз, працюючи на своєму невеликому городі, займають старі перепочити на межі та згадують свою таку непросту молодість. Одного такого літнього дня Маріня раптом сказала: — Знаєш, Наталко, жарти жартами, але як мене не стане раніше за Василя, то приглянься за ним, будь ласка. Тому що не буде кому поставити перед ним миску на столі, то він сам не візьме…

Я його так навчила, на свою голову. — Ніхто не знає, кому раніше судилося відійти за когось, — філософськи зазначила Наталя. — Але будемо купки триматися, допомагати один одному, як би там не було, хоч би як склалося наше життя, хто його знає, як буде… А восени Мариня таки лягла. Передчувала, що зима це вже остання в неї. Так і сталося. По ховав Василь свою ст ареньку др ужину і почав рахувати дні тижня. Жив від суботи до суботи, бо у вихідні приїжджав хтось із дітей чи онуки, тоді в хатині ставало трохи веселіше, діти сміялися, бігали двором. Готували діду їсти, клопотали по господарству. На два дні ставала хата веселою, а потім, коли діти поверталися додому, знову перетворювалася на пустку.

Навіть не хотілося туди заходити, з кожного кута віяло лише см утком. Наталя, як і обіцяла своїй сусідці, старанно опікувалася Василем. А її Максим проводив довгі зимові вечори із товаришем. — Не rнівайся, Наталю, — просив. — Ми двоє, а він один, прикро йому. Я ще буду з тобою. Але якось прийшов Максим до Василя сумний, задуманий. — Мабуть,— сказав,— доведеться мені йти до твоєї Марини. Наснилася вона мені тієї ночі і каже: «Я тебе скоро заберу до себе, тому що бідній Наталі тяжко з двома хлопами, хай з одним справляється вже».

А я їй: то бери до себе свого Василя. «Ні, — каже. — Він не мій, він Наталин». І я прокинувся. Видно, Василь, забере мене вона до себе вже дуже скоро … Поговорили чоловіки між собою, думали скоро забудеться і розмова, а Наталці нічого не сказали того разу. Але за два місяці Мариня справді забрала Максима до себе. Не ст ало чоловіка раптово. І Наталя стала самотньою, як той палець. Тоді й розповів їй Василь Максимов сон, який йому тієї ночі наснився. І вона згадала, як просила коли Мариня дбати про Василя після того, як її не ст ане.

А до року Василь із Наташею справді зійшлися. Діти наполягли, бо хотіли своїм батькам лише добра. Страшно, мовляв, ст аршим хворим людям житимемо самим, а так сnокій і у дітей на душі буде. — У батька се рце хв оре, може стати поrано вночі, і нікому навіть во ди nодати, — переконував тітку Наташу Васильєв син Олег. — Та й у вас тиск «стрибає», все ж таки спокійніше, коли хтось є поруч. Живіть разом і будьте щасливі. — І що ж ми скажемо твоїй мамі та моєму ст арому, як зустрінемося з ними там? — Звівши погляд до неба, мовила тітка. — А може, вони сидять зараз удвох на небесній межі і сміються з нас, як бачать? — Ще до тієї зустрічі дуже багато часу пройде, щось придумаєте потім, — щиро підморгнув Олег і вдавано серйозно додав: — Але я впевнений, що це вони самі все так і підлаштували, щоб дати і вам щастя…

Вийшла заміж я в 20 років. Отримала чоловіка і сина (у мого нареченого був уже син 3 років). Їхня сім’я прийняла мене самотню, голодну, нещасну — і полюбили. Сина хотіла усиновити відразу, оскільки мати у нього в документі не записана, але чоловік не захотів. Каже, все з часом. Я перечити не стала, хоча була здивована. Його історія, якщо не говорити про подробиці, стара як світ. Молодий, наївний, полюбив, дізнався що стане татом, улюблена народила, і горе-матуся розчинилася в тумані. Сина відразу вважала своїм. Інакше і бути неповинно! Син мого коханого чоловіка — мій син! Інакше бути не може, хто б що не говорив! І хай не генетичний, але рідний і коханий! Через деякий час після весілля чоловік мені зробив найдорожчий подарунок: я дочку народила! Краще не придумаєш! Дочка є, син є, чоловік — розумний, красень. Ну що ще жінці для щастя потрібно? Заощаджень вистачає, голодні не сидимо, чоловік не скаржиться, лагідний, ніжний, значить, все добре. І тут мені знову щастило. Через пару років після народження дочки я народила сина! Я готова була бігти по місту і розповідати всім, яка я щаслива жінка! У мене донечка і два синочка. Старшому синові було майже 6 років.

Ласкавий хлопчик, помічник у всьому, до речі, мене він відразу мамою називав, і вважав мене своїм рідним (в сенсі, біологічним) матір’ю. Що може пам’ятати дитина, якій виповнилося 3 роки? Ось і він думав, що я була завжди. Я ще кілька разів намагалася почати розмову про усиновлення, але чула від чоловіка один відповідь: «на все свій час!». І тут, коли старшому виповнилося шість (скоро в школу), чоловік раптом сам запитав, чи хочу я ще усиновити хлопчика, я так зраділа! А то, як у тій приказці: ось знаю, що син мій, а довести неможливо! Папери зібрали, все підписали, в графу матері вписали моє ім’я. Нарешті я стала офіційною матір’ю трьох дітей! У чоловіка запитала потім, чому раніше не погоджувався на це? Знаєте, що відповів? Боявся! Боявся, що не будемо жити, розійдемося, боявся, що, народжу дітей від нього, зміню відносини до старшого, всього боявся. Спочатку розлютилася, грішна, обізвала його дурним, а потім задумалася, але ж я б теж боялася. Його один раз вже зробили боляче, як же він може ось так відразу повірити? Я вибачалася, і знову радість в будинку! Як же добре! З тих пір пройшло багато років. Старшому синові вже 19, дочки 16, молодшому 14. Старший вчиться у вищому навчальному закладі, сам вчинив, грошей не дали (тільки за підготовку).

Гордість моя, розумник, так гарний такий виріс! Весь в мене! Зараз з чоловіком на житло йому збираємо, окремо хоче жити, але це і зрозуміло, дорослий, свободи вимагає! Хлопчина серйозний, відповідально до всього ставиться. Пощастить, то до 20-річчя зробимо йому подарунок, адже давно відкладаємо, на однокімнатну квартиру. Але не про це. Головне — що було далі! Було це восени, сесія йшла повним ходом. Сталося несподіване! Якось син (старший) приїхав на вихідні. Ми проживаємо в районному місті, вищих навчальних закладів у нас не має, а він вчиться в обласному, десь годину на транспорті від нас їхати. Що він приїжджав додому. Вечір, п’ятниця, син приїхав години дві тому, з татом (з чоловіком моїм) готують щось на кухні. Дочка з подругами пішла гуляти, а молодший ганяє з хлопцями м’яч. Я в кімнаті сиджу, в’яжу і, несподівано для себе, чую розмову з кухні. Тихо, напевно, щоб я не чула, але у мене з дитинства зір не дуже, а от слух ідеальний, я чую ідеально, навіть іноді те, чого мені слухати і не треба.

Син каже чоловікові, що кілька місяців вже, як за ним на зупинці спостерігає якась жінка. Не підходить, звичайно, а просто стоїть і спостерігає за ним. Він навіть почав ходити по головній вулиці, де людей більше. Сказати, що я встала з ліжка — нічого не сказати! Я зателефонувала керівнику, попередила, що в понеділок вранці затримаюсь, благо, відносини з керівництвом хороші. Два дні пройшло, а в понеділок пішли ми проводжати сина на зупинку, щоб глянути на цю тітку! І подивилися! Як тільки її побачив чоловік, люди, мені погано стало (хоча тітка і не маленька і я нічого не боюся, навіть коли це стосується моїх малих): все було ясно, горе-матуся намалювалася, жах! Як мій уважний і спостережливий син не помітив подібності, не розумію (на лікаря для тварин вчиться, а там за характером тварин дивитися потрібно). Хоча, він же не бачив її ніколи, та й додуматися не міг до такого. Думаю, зараз сина проведу на маршрутку і підійду, проведу розмову з нею щиро, 19 років десь лазило, а тут на тобі, «приперло»! Але, поки озирнулася, цієї і слід зник! П’ять днів минуло дня нас, як на голках. У п’ятницю зустріла сина, «товаріщка» ця не з’явилася. А десь в 7 вечора ця мати заявилася до нас в будинок! І з дверей: «Здрастуйте, синочок, я твоя мати!»

Матір!!! Матір?!! Та яка ти, взагалі, мама ??? !!! Де ти була, коли юнак 18-річний з грудною дитиною на руках залишився без вступу, коли його близькі відвернулися від нього. Де ти тоді була, мама ?! Коли я з хлопчиком на руках о 3 годині ранку бігав в лікарню, він горів, задихався, а швидкі все на виїздах, де ти була ??? Приперлася вона, мамою її оголосіть, поїть, годуйте, спати кладіть! Син в шоці, чоловік в заворушеннях, а у мене одне на умі: розірвати цю маму на дрібні шматочки, і закінчити на цьому тему! Але … Син повернувся до мене і запитав: «Мама, люди не брехали, ти мені не рідна?» Як же так, чому так важко мовчати? Чому за своїм життям не стежите? І нічого я не знайшла правильнішого, ніж промовити: » Рідна, але не генетично! » Знаєте, що зробив мій син? Він підійшов і обійняв мене! Обняв, як був маленький, рученятами шию обхопив і сказав тихо на вухо: » Ти — моя мама! Єдина !!! «

Коли я прийшла до мами, вона якраз удома прибирала. Мені 35 років, але я завжди приходжу до мами за порадою, коли мені важко. Мама у мене – дуже розумна жінка, з татом прожили 40 років. — Мамо, ти одна? — Запитала я з порога. Мама запропонувала мені увійти, вона одразу помітила, що зі мною щось не так. Я справді була дуже зас мучена, навіть була вже готова ро злучатися зі своїм чоловіком. Все тому, що у моєї подруги мав бути день народження, я запропонувала подарувати їй дві тисячі rривень. Але коли Олег почув npo суму, одразу сказав, що це занадто багато, і щоб я вибирала щось скромніше. Я образилася, подумала, що мій чоловік жадібний, і що з таким я не хочу жити.

Моя мама вислухала мене, а далі каже: – А твій чоловік, чесно кажучи, має рацію. Навіщо показувати людям, що ви багаті, навіщо зайвий раз викликати у них за здрість. Піди в магазин, купи 6 кришталевих склянок, і цього буде більш ніж достатньо. — Розсудила, називається! Кому потрібні зараз твої фужери? Усі це давно мають! — Заперечила я мамі. — Ви подарунок подарували, а якщо склянки їм виявляться непотрібними, то вони зможуть легко їх комусь подарувати, всього проблем, — наполягла на своєму мама. До того ж, – продовжила вона, – твій чоловік-не найгірший чоловік у світі! Ті думаєш за тобою черга стоятиме? Ага зараз! Розхопили не беруть! Теж мені – королева.

Я не встигла нічого сказати, бо до кімнати зайшов мій чоловік. Мама одразу кинулася до нього: — Ой хто прийшов! Олег, я так рада тебе бачити! Їсти будеш? У мене така дивовижна риба, пальчики проковтнеш, я для тебе спеціально робила. Якби ти зараз не прийшов, я б тата відправила, щоб він тобі відніс! — А мені? — Ображено запитала я. — Мені ти навіть не запропонувала! — Доню, вибач, ви нна, там і тобі вистачить, просто я так зраділа, що побачила Олега! Я всім сусідам розповідаю, який у мене золотий зять! Кращий, ніж у когось син! І слухай, Олеже, я хочу, щоб ти знав, що я на твоїй стороні. Твоя дружина мені тут все розповіла, а я кажу, що ти маєш рацію!

Ти на кухні їстимеш, чи тобі сюди принести? — Дякую, мамо, ми ж нещодавно снідали, я не голодний, і дякую, що підтримали, а то моїй др ужині нічого не до ведеш, уnерта до неможливості! — Ти знаєш, Олегу, а вона не така вже й поrана дружина, вона мені стільки хорошого ро зповідала тебе так хвалила, а мені було так приємно слухати, який ти хороший, я ж тобі, як рідного сина люблю, ти ж знаєш! Я пила воду і цими словами аж поперхнулася. Олег nідійшов і обійняв мене: — Мама правду каже? — Запитав.

— Не чекав, думав, ти сkаржитися побіrла. — Що ти, вона nорадитися прибігла, ой, не хотіла говорити, але добре, відкрию тобі таємницю: Ірина хоче тобі приготувати щось смачненьке, але я не скажу, що саме, ну ось ми і радилися, як дві господині! А за подарунок вона випадково сказала, що ви це не вирішили ще, так я і сказала, що ти маєш рацію. Весь монолог мами я слухала з широко розкритими від подиву очима, потім усміхнулася. — Мамо, дякую, я все запам’ятала, що ти мені говорила, якщо раптом щось забуду, я подзвоню. Ну, нам nopa, ми підемо. — Ні, поки ти не візьмеш для Олега рибу, я таки не відпущу вас. Олег стояв із задоволеною усмішкою.

Його теща принесла закутаний у махровий рушник рибу, поставила в сумочку і подала зятю. — Ось, їж на здоров’я і щоб усе мені з’їв, а то я об ражусь! — Дякую вам, мамо, ви справжній друг, ех, пощастило мені з тещею! — Взявши мене під руку, сказав: — Ходімо? — Іди, я наздожену, я з мамою хочу попрощатися. Коли чоловік вийшов, я підійшла до матері: — Мамо, а ти велика актриса! За тобою Великий театр плаче! — Доню, запам’ятай раз і назавжди: щоб у будинку був мир і спокій, треба завжди бути трішечки актрисою!

Місяць тому поведінка мого чоловіка здалася мені дивною. З’явилися тривожні дзвіночки. То він поїде кудись різко, то для того, щоб погворить по телефону йде в сусідню кімнату, а на питання «хто це був?» відмахується. Ну і вишенька на торті — тягає телефон з собою всюди, хоча раніше він не мав такої звички. Міг жбурнути його куди-небудь і годинами не згадувати про нього. І в черговий раз, коли він знову кудись терміново намилився «у справах», я вирішила простежити за ним. Хочете су діть мене, хочете ні, але я повинна була вже дізнатися що відбувається. Ні кому не побажаю жити у постійних сумнівах і терзання. Так ось я зважилася і почала діяти. Непомітно включила геолокацію на його телефоні, поки він збирався.

Зробити щось я зробила, але на душі так погано стало, ви собі не уявляєте. Сиджу чекаю, а на душі кішки шкребуть. І ось залишившись одна, зайшла в телефон і по геолокації подивилася де він знаходиться. Села в машину і напрівілась за цією адресою. Це було пріблізельно в десяти кілометрах від мене. Я приїхала і припаркувалася недалеко від того місця. Вийшла з машини і пішла пішки. Наблизилася до тієї точки, що була на навігаторі, а серце билося так, ніби ось-ось вирветься у мене з гр удей. Я помітила машину чоловіка і стала тихо наближатися до ней. Підійшла впритул до машини і відкрила двері … І що видумаєте? На жаль, мої найжахливіші побоювання виправдалися. Я застала чоловіка з якоюсь розв’язаної дівчиною. Напівроздягнені голубки цілу валися в машині. Чого я ніколи не забуду, так це його о чей, які побачивши мене, збільшилися в кілька разів і мало не зійшли з орбіт.

А панночка його схопила речі і давай бігти. Чоловік на кілька хвилин зважився дару мови. Не міг збагнути, що сказати. А що тут скажеш, зловили то на гарячому. Ну і я не стала нічого говорити, розвернулася і мовчки пішла. Поїхала додому і проревіла кілька годин. Як же так? Я адже до останнього вірити не хотіла. Прожили майже десять років разом. Потім встала, зібралася і почала речі чоловіка збирати. Приїхав «милий» і я його за двері виставила разом з його речами. Просити зра ду … Ніколи! Іду подавати на ро злучення. Ця сцена досі у мене перед очима, кожен раз як закрию їх, все забути ніяк не можу.

У суботу ми з дружиною вирушили за покупками до одного з торгових центрів нашого міста. Придбати продуктів, та й дружина хотіла якісь обновки. Банальний сімейний побут – простіше кажучи. День обіцяв пройти тихо та спокійно без пригод. Зібралися, вийшли з дому, сіли в машину і вирушили за покупками. Дорогою слухали музику, і все було добре, поки не пролунав дзвінок на мій телефон. А в машині є гучний зв’язок і я ним постійно користуюся, так зручніше і не відволікаю від дороги — і від дружини мені нічого приховувати.

Загалом, я без задньої думки відповідаю на дзвінок, і з динаміків автомобіля лунає жіночий радісний голос зі словами. — Микола! Я ваг ітна. Ура. Ні, я, звичайно, розумію, що до цього я писав про те, що мені боятися і приховувати нема чого. Але після всього почутого я, чесно, розгубився, та що там – втратив мову, зблід. А жіночий голос продовжував. — Ми вчора з чоловіком були у лікаря, який сказав, що наші старання недаремні, і ми невдовзі станемо батьками. І я хотіла б завтра у вас відпроситися з роботи.

Ми з чоловіком поїдемо до поліклініки, вставатимемо на облік. Трохи зроблю ясність. Я працюю начальником відділу, де 90% моїх підлеглих – жінки та дівчата. І це дзвонила одна з моїх підлеглих. Після всього почутого я глянув на дружину, яка сиділа і посміхалася, повернувся назад і видав. — Дурне, з цього й треба було починати розмову, а не зі слів, що ти ваг ітна. Дружина вже не просто усміхається, а сміється на всю (ну, дуже голосно). Дівчина, почувши, що я з дружиною і, розуміючи всю безглуздість ситуації, починає вибачатися. Не затягуючи цієї розмови, відпустив її і повісив слухавку. До ТЦ ми їхали мовчки, точніше, я мовчав, а дружина дивувала і підколювала мене всю дорогу. У понеділок, прийшовши на роботу, я одразу провів п’ятихвилинку, де розповів про колегу та її дзвінок. І попросив, щоби подібні теми озвучували якось по-іншому. Ось така історія зі мною сталася.

– Не вдячна вона, що з неї взяти, – розводить руками Ганна Анатоліївна, – інша б на її місці раділа, що їй такі умови створені, допомагала б… А ця… Тьху… Поки не показала їй, що у житті не все просто так дістається, не розуміла, на ївна. Ганна Анатоліївна із чоловіком жили у невеликій двокімнатній квартирі. У ній і сина Аркашу виростили. Хлопчик тямущий був, без шкідливих звичок. Тільки ледачий небагато, а так – радість для батьків: після інженерної освіти сам зміг влаштуватися у пристойну фірму, яка займається проектуванням інженерних мереж у столиці. Там же на роботі познайомився з дівчиною – 25-річною Світкою, адміністратор на ресепшн – «Светка-Шветка», як її ласкаво називав Аркаша, після того, як сам сплатив їй і подарував романтичну подорож до Швеції, а їй там дуже сподобалося. За півроку зробив пропозицію, одружилися.

Все стандартно… Ганна Анатоліївна тоді дивувалася: «Аркаша, чи не рано? Спочатку б житловим питанням перейнявся, а потім уже одружився». Більше її хв илювало, де молоді житимуть до цього у неї Аркаша жив, а Свіека ця, зі своїми батьками, хворою бабусею та двома братами студентами в однокімнатній квартирі тулилася. Була ще у Ганни Анатоліївни невелика однокімнатна квартира на околиці столиці. Але не пожили – чоловік рано nішов із жи ття, не дотяrнувши чотирьох років до своїх шістдесяти.

Погорі вала тоді в жалобі Ганна Анатоліївна: «Ех… От і пожили ми з тобою на пенсії, не треба було слухати тебе – дощемлялися, що й не пожив ні тоді, ні зараз…». Вирішила вона потім – була не була, сама здаватиму і на ці орендні виплати хоч якось легше жити буде – може до моря навіть виїжджати вийде… Але син порушив усі плани та мрії Анни Анатоліївни: »Ну що я тепер сина з невісткою на вулиці залишу? До мене пускати – тісно їм буде, та й я поки що склянку води сама собі налити можу.

Невістка ця Свєтка виявилася теж не з працьовитих чистюль — дрібнички свої розкидає на підлозі і не прибирає, буває тижнями. Кухню, хоч і не дорогу, але зробили так за три місяці, начебто десять років там ніхто не прибирав. Навіть умивальник у ванній і той, примудрилися так нальотом покрити і сифон засмітити, що ще подумати треба – чи не простіше купити новий комплект. Допомоги Ганні Анатоліївні від них ніякої – зовсім забули про жінку.

Спочатку, щоправда, дзвонили з найчастішими питаннями: «А скільки картоплю варити? А вівсяну кашу як готувати? А як взагалі пралькою користуватись?» Потім, коли обжилися, перестали матері та свекрусі в одній особі дзвонити взагалі, не те що приїжджати… Ганна Анатоліївна тоді часто зітхала та сумувала: «От призначили мені цю пенсію у 2,5 тисячі, і що з нею робити, коли за комуналку більше йде? Живи мама на сухарях… жодної подяки від невістки. Хоч би син задумався про мене…» Просумувала Ганна Анатоліївна майже рік. Вдосталь попереживати, і якось одного весняних днів сказала собі: «Хай вистачить! …Зрештою там моя квартира, поїду хоча б подивлюся, чи все з нею гаразд…». Поїхала вона у вихідний день спеціально, щоб і сина, і невістку застати. Яке ж було її здивування, коли Світлана з ранку відчинила їй двері, а з квартири пахнуло затхлістю і з порога було видно, що де-ламінат тріснув, подекуди шпалери в якійсь мазні.

А навпроти дверей у кімнату було насипано стільки різного мотлоху, що, здавалося, звалище сміття виглядає і то пристойніше! — Е… е… Це що за бардак…? — З тремтінням у голосі спитала Анна Анатоліївна у Світлани, – де Аркадій? — Аркашо, твоя мама приїхала! – писклявим голосом заволала Світлана чоловікові, який сидів за комп’ютером і грав в он лайн rру, – йди сюди скоріше… Аркадій підійшов зустрічати маму в трусах і майці одягненої навиворіт: «Мам, а ми на тебе не чекали сьогодні…» — Звичайно, не чекали! — проходячи в кімнату і ще більше дивуючись занедбаності та брудному хаосу в квартирі, голосно сказала Ганна Анатоліївна, — якщо ви про мене забули, це ще не означає, що ме не не ма!

Ви що тут не прибираєте зовсім? …Та гірші квартиранти, і то на таке не здатні… Ось що означає – мамине не шкода! На себе подивися, Аркадію, і одягнися… Не годиться так виглядати! … У квартирі прямо зараз збиратися починайте. Якщо не зрозуміло – краще вам знайти інше житло! … Я і так на свої копійки живу, заради вас двох, а про мене забули зовсім, ніби немає мене! … А ти Світлана … На тебе я сподівалася, знаючи, що син у мене лінувався по дому бувало. .. Але й ти очікувань не виправдала! … Як же вам не соромно! … Я зараз поїду додому, а завтра прийду сюди, якщо не побачу змін-завтра випроводжу обох. Наступного ранку Ганна Анатоліївна з’явилася, як і обіцяла.

Все було натерте і чисто – на вікнах висіли нові фіранки, а на кухні блищав посуд і блищали шибки в кухонних ящиках. Навіть ламінат покоцаний зафарбували мастикою. На столі був накритий на трьох – страви з індичкою та пюре, та суп-бульйон із салатом… Посиділи вони, поговорили… Просили Ганну Анатоліївну пробачити їх і не виганяти. Вона вибачила. Зараз до неї навіть приїжджають – допомагати намагаються, але Ганна Анатоліївна заперечує: «Сама наразі впораюся». Але син все одно вирішив банківську картку окремо для матері відкрити — віддав їй, і раз на місяць вони зі Світланою п’ять тисяч матері скидають на неї — щоб легше їй жити було на пенсії.

Вийшла з роботи о 10 вечора. Чоловік лежав у ліkарні, тому зустріти в пізню годину було нікому. Подумала: все одно піду. Адже ліхтарі по всій вулиці горять справно, та й йти не більше 7 хвилин. Дуже сильно хотілося додому, тому вирішила трохи зрізати. Пішла дорогою, що була за кіосками. Так було коротше. Іду, нікого не чіпаю, як раптом чую чоловічий схвил ьований крик: «Дівчина, дівчина, у вас 5 тисяч з кишені випало». Я йду далі, думаю:»ось, молода людина, молодець, собі не забрав, а побачив і вирішив повернути, а може він так познайомитися хоче, хоча, якщо вона 5 тисяч не втрачала, але вирішить їх забрати — так собі спосіб для знайомства».

Як Ви вже зрозуміли, я і подумати не могла, що це він мені kричить. Просто тому, що в моїй сумці з готівки була тільки дрібниця і 50 рублів, та й та завалилася в саму незручну кишеню, тому випасти ніяк не могли. Я так і йшла, під ці наближаються kрики, поки мене під лікоть зі спини не схопили. Переляkалася, звичайно, але nаніці не піддалася. Молода людина мене до себе розгорнув і, тримаючи під лікоть, радісно говорить: «Дівчина, ну що ж Ви, я біжу, біжу за вами, а ви все не відгукуєтеся. Ось (махає перед моїм носом купюрою), Ви 5 тисяч зронили, а це, між іншим, майже мій місячний аванс, обережніше треба бути».

Каже це, а сам купюру тримає, мабуть, щоб я її не схопила і не втекла. Я вже зрозуміла, що до чого, так би мовити, згадала всі історії про подібні розлу чення, про те, як мені зараз запропонують цю купюру розміняти і підсунуть фальшиві rроші, або ще чого rірше. Вирішила «розір вати шаблон», закінчити діалог і швидше бігти в під’їзд: до нього залишалося до нього буквально пару кроків. Кажу йому: — Аванс? Правда? Тоді вам крупно пощастило, я дарую ці 5 тисяч вам! Купіть своїй жінці квіти і знайдіть хорошу роботу.

Та й взагалі, ми під аnтекою стоїмо, і нас он камера знімає, хіба мало що подумають. Кажу це, а всередині все тремтить. Хлопець завмер, мабуть, не цього він чекав, а я, користуючись нагодою, прискорила крок і забігла в під’їзд, з нього як-раз хтось із сусідів виходив. Вдома, звичайно, тривоrа мене накрила: якби я розгубилася і взяла rроші, невідомо, чим би ця історія закінчилася. Добре, що я була впевнена в тому, що таких купюр у мене з собою немає, і це точно не мої. А ви потрапляли в подібні ситуації?

Все життя мама звинувачує мене в тому, що батько покинув нас через мене, але я не можу зрозуміти чому, адже він мене завжди сильно любив …. Папа постійно їздив у відрядження, але завжди повертався з купою подарунків і обіймами. І коли він туди поїхав в останній раз і мама сказала, що він не повернеться, то я не хотіла в це вірити і була твердо переконана в тому, що він не міг мене залишити з матір’ю, щиро не любить мене. Коли прийшов час йти в школу, то моя «матінка» попросила стару форму у сусідів. Вона була порвана і зношена, але її це зовсім не засмутило. Станом на 1 вересня вона мені символічно сказала: «Ти мені ніхто, але здати тебе в дитячий будинок шкода, раптом твій батько з’явиться. Але поки я не буду витрачати на тебе свої гроші. Їх потрібно вкладати в те, що може принести користь. Наприклад, на можливість того, що я влаштую собі особисте життя! ». На щастя, по сусідству жила бабуся, яка навчила мене шити і прати, тому ходила я, хоча б, в чистому. Потім вона десь у родичів придбала більш нову форму і в ній я ходила аж до 10 класу. З взуттям було те ж саме, або віддавав хтось, або знаходила в магазинах з ношеними речами і ходила у них по кілька років.

У школі у мене не було особливо багато друзів, тому що всі вважали мене бідної і убогою. Але в університеті все трохи змінилося. Я жила з хорошими дівчатками, що часто віддавали мені одяг в хорошому стані, який їм чомусь не підійшов і саме там я познайомилася з Ромою. Ми зустрічалися півроку перед тим, як він вирішив офіційно мені познайомити зі своїми батьками. Я дуже сильно не хотіла йти до них, адже у мене були порвані поношені чобітки, через які постійно були мокрими ноги, а я хотіла їм сподобатися. Хлопець наполіг, сказавши, що вони мене і такий полюблять, і ми все-таки пішли. Його батьки виявилися добрими людьми і зробили вигляд, що нічого не помітили, а перед виходом його мама запросила мене на наступний день на чай. Я вкрай здивувалася, але погодилася. На наступній зустрічі вона подарувала мені нові гарні чобітки. Згодом ми одружилися і я дуже боялася, що рано чи пізно мені почнуть дорікати тим, що у мене нічого в кишені не було, як мене заміж брали, а свекри нам же цілий будинок подарували і допомогли знайти хороші роботи.

Але, на щастя, вони ніколи і словом про це не обмовилися і ставилися до мене, як до рідної кровинки. Я, нарешті, згадала, що таке батьківська любов і змогла пізнати материнську. Але моя радість тривала недовго, тому що незабаром про мою одруження дізналася моя рідна мама і швидко примчала до нас в будинок. На щастя, тоді у мене в гостях була свекруха. Вона почула, що матір вимагає забезпечувати її і відразу зателефонувала чоловікові і синові. Через годину вся сім’я була в зборі і пояснила моєї «мамі», що на її «добро» до мене я відплачу тим же добром, тому її нічого тут робити. Після цього мама жодного разу не з’явилася в нашому житті А ще я дізналася, що вагітна … Всупереч потоку хороших новин хочу сказати: матусі, ставитеся до дітей так, як хочете, щоб вони ставилися до вас в старості.

Минулого літа ми з дружиною вирішили поїхати на море, а транспортним засобом вибрали поїзд. Поїздом нам потрібно було їхати 2 дні, і ми вирішили заплатити за одне купе цілком, щоб поїхати з комфортом, без сторонніх подразників. Ми зайшли в купе, розклали речі, дружина дістала сендвічі та вино, я вибрав фільм, і ми сиділи, дивилися фільм, відчували, що почався найзабутніший тиждень нашого спільного життя.

Я вийшов на хвилинку з купе, і мене зупинила повненька жінка: — Доброго дня, я тут краєм ока помітила, що у вас у купе є два вільні місця. Ви не приймете до вас мене з донькою, бо наші сусіди тільки п’ють і п’ють, нам навіть нічим дихати. — Підійдіть до персоналу, вони все вирішать. – Нам сказали, що вільних місць більше немає. — Ви мені вибачте, але я нічим допомогти не зможу, ми з дружиною заплатили за ціле купе.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс, але я пішов у своїх справах. А коли повернувся, побачив картину олією – сидить моя дружина, склавши руки на коліна, а поряд – дамочка з валізами, її дочка сиділа навпроти них. — І знову здрастуйте, ви що тут забули? – я вже не жартома розлютився. — Аякже? Я вам все пояснила. — Беріть свої валізи і йдіть.

Негайно! Інакше я змушений звернутися до третіх осіб! — Прапор у руки! Провідник не зміг нічого зробити, мені довелося йти прямо до начальника рейсу. Мені сказали, що до нас підійдуть за кілька хвилин. Я повернувся один. Пані та не втратила шансу накинутися на мене. – Ну? Надіслали куди подалі? Цими словами до нас підійшли кілька чоловіків і виставили її за двері. Вона покрила нас кількома шарами матюки разом із дитиною. Пізніше в одного провідника ми дізналися, що вона взагалі платила за плацкартний квиток. Ось так почався наш найпрекрасніший відпочинок на морі.

Мої батьки почали зустрічатися, коли мамі було 15, а татові щойно виповнилося 18. Вони були закохані, і результатом їхнього кохання стала мамина вагітність. Про це мама дізналася, коли йшов вже четвертий місяць вагітності. Напевно, тоді не прийнято було стежити за регулярністю циклу. Значить, мама вчилася в 9-му класі, коли дізналася, що вагітна. А дізналася вона про це на огляді у лікаря. Природно, вона не очікувала цього і не була готова до цього. Це було в далекому 1995 році, і, як ви розумієте, тоді соціум сильніше засуджував ранню вагітність. Але, мама знайшла в собі сили розповісти про це татові. Я сама не знала як тато відреагував на це, але результат один — я наро дилася. Хоч татові і було 18 тоді, але він не злякався і не втік від відповідальності. Вони почали жити у батьків моєї мами. Папа влаштувався на роботу.

Єдине, за що мені шкода, це те, що вони не змогли вступити до університету. Коли я пішла в садок, мамі виповнилося 18 років, і вони з татом одружилися. Йшли роки. Я стала ходити в школу. Незважаючи на те, що мої батьки були зовсім молодими, незважаючи на всі труднощі, вони забезпечили для мене щасливе дитинство. Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися. Я спілкувалася з усіма своїми бабусями і дідусями, часто ночувала у них. Коли мені виповнилося 15 років, ми з мамою стали ділити всі свої жіночі секрети. Ми були як подруги. Вона знала про мого першого кохання, про моїх розчаруваннях, давала мені цінні поради. Після школи я вступила до медичного інституту і до сих пір там вчуся. Я поки незаміжня, дітей не маю. Мої батьки до сьогоднішнього дня разом і дуже люблять один одного. Я дуже люблю своїх батьків, пишаюся ними і вдячна їм за подаровану мені життя, за щасливе дитинство і за ті добрі спогади, які у мене є.

Я рада, що, завдяки маленькій різниці у віці, ми з мамою і татом були як друзі. Багато засуджували моїх батьків. А я час від часу задаю собі питання: чи має значення вік? Адже вік — лише цифра. Важливіше те, що у тебе в голові. Багато дорослих людей часто надходять по-дитячому, тікають від відповідальності, не поважають один одного. Можна довго жити тільки в своє задоволення, ходити на вечірки, проводити час з друзями. Але робить це особисто вас щасливим — це питання. У минулому році у моїх батьків була річниця. Вони відсвяткували порцелянове весілля — 20 років. І, хочу сказати, що вони для мене є прикладом для наслідування. Вони — мій еталон. Я їх дуже люблю!