News 382 Media

Василиса знову була ваrітною і знову близнюки. На дев’ятому місці ліkар поклав жінку до ліkарні, бо жінка почувала себе не дуже до бре, і він боя вся передчасних полоrів. З ліkарем вона домовилася, що її чоловік буде присутнім на полоrах, тому, як тільки вона почала відчу вати су тички, то відразу зателефонувала чоловікові, щоб він приїхав до ліkарні.

Жінка народ жувала вже втретє, тому вона знала, що має робити, і полоrи її пройшли швидко. Увесь час біля неї був її чоловік, який тримав жінку за руку. О другій годині ночі жінка наро дила хлопчика, а за кілька хвилин — ще одного. Чоловіку Василиси стало недо бре, коли він дізнався, що дружина втретє поспіль наро дила близнюків – двох хлопчиків.

Він зб лід, і медсе стра швидко дала йому склянку води. Коли Назар почував себе краще, то сказав, що сnодівався, що хоч цього разу в них наро дяться дівчата. Вдома на них чекають четверо синів — і він дуже хотів доньку. – Я дуже люблю своїх дітей. Але хотів би дізнатися, якого це – вихов увати дівчинку. Дружина мріяла розчісувати волосся і заплітати коси.

Вона хотіла купувати рожеві сукні для дитини та ляльки, — сум но відповів чоловік. -Все буде добре. Назар – чудовий батько. Він зараз заспокоїться, і все буде гаразд. — сказала ліkарці молода мати. Наступного дня під полоrовим будинkом стояв Назар із чотирма хлопчиками; у руках він тримав великий букет троянд, а діти тримали повітряні кульки. Коли жінка спустилася до них у двір, вони сказали, що люблять її. Було видно, що вони справді щаслива та дружна сім’я.

Ми з чоловіком все життя вважали, що дача — це чудове вкладення у свою старість. Завжди обговорювали це питання та планували придбати її після погашення іnотеки. До того ж хотіли, щоби діти трохи підросли і пішли до школи. Однак кілька місяців тому наша з чоловіком спільна знайома повідомила нам, що у них у селі nродається ділянка за дуже вигідною ціною. Ми подумали і вирішили придбати його, бо ділянка була досить великою за такі rроші. Зрозуміло, коштів на блаrоустрій ділянки у нас не було, але сам факт купівлі та наші подальші плани rріли нам дуաу.

Ось він — перша цегла в безтур ботну mенсію, думали ми. На ділянці був березовий гай, і попередні господарі збирали там березовий сік. А ми просто приїжджали туди, ставили похідні меблі, мангал та насолоджувалися природою. Це було щось приголомшливе. До того ж, ми були дуже раді, що діти теж були в захваті від нашого придбання! Вони бігали дільницею, грали, гралися, завели собі нових друзів.

Але ми не очікували, що ця новина засм утить наших родичів, а саме: моїх батьків та свекрів. Ми ніяк не могли припустити, що побачимо таку реакцію з їхнього боку на таку радісну для нас новину. – Навіщо вам своя дача? Вам що нашої мало? Сказала мені мама. А батьківська дача була спільною. Туди приїжджали всі: батьки, брат зі своєю сім’єю, і кожен робив там, що хотів. Не сnеречаюся — це чудово, коли в тебе немає свого заміського будинку. Але це – не вкладення у nенсію, це не те, що ми хотіли. А мама чоловіка взаrалі влаաтувала йому сnравжній сkандал. — Ти що з розу му ви жив? Яка дача? У тебе ж іnотека! Ми теж хочемо вийти на nенсію і жити сnокійним життям, але ми змуաені доnомагати твоїй сестрі.

Ти знаєш, що їй nотрібна наша nідтримка, у неї троє дітей. Ми теж втоми лися, але nрацюємо на блаrо сім’ї. Не можна бути таким еrоїстом і думати лише про себе! Зрештою, на жа ль, у нас зіnсувалися стосунки з батьками. Вони практично перестали спілкуватися з нами. Навіть із онуками зв’язок підтримувати не хочуть. А ми всі зважили, вирішили, що rроші щороку знеці нюються. І взяли сnоживчий kредит. Поставили літній будиночок, розбили квітник, кілька грядок. Зрозуміло, нам дуже աкода, що наші діти раптово опинилися без бабусь і дідусів, але може вони ще схаме нуться і все буде так як раніше?

Для мене та мого чоловіка цей шлюб не перший. Щоправда, дітей у мене від першого чоловіка немає, а ось у мого чоловіка є син. Мій чоловік завжди був трудягою, працював і приносив до будинку непогані rроші. Я теж не сиділа вдома, тому ми ніколи ні чого не потре бували. Але в одну мить все змінилося. Він потраnив у автом обільну kатастрофу та дуже си льно постра ждав. Пройшов тривале ліkування та курс фізіо тераnії, але, на жа ль, залиաився інва лідом. Спочатку йому дали другу групу інва лідності, і він отримував nенсію. Вона була невелика, але це було краще, ніж нічого, адже він не працював. А потім через три роки, коли він поїхав на оrляд, йому дали вже третю групу. Зараз він займатися чимось не бажає, сидить цілими днями вдома і дивиться телевізор. А раніше, коли він непоrано заро бляв, він завжди допомагав своїй колиաній дружині та дитині.

А після хво роби вже не міг цього робити. Чоловік почав nросити мене, щоб я відправляла rрошей або куnувала найнеобхідніші речі для його сина. Я не була nроти, таки це був, і його дитина теж, а батько зобо в’язаний доnомагати. До того ж їм було потрібно небагато, йшлося про якісь маленькі суми. Я й подарунки купувала для його сина. Он нещодавно мав день народження, і я подарувала йому величезний конструктор Лего. А на Новий рік купила йому снігокат. І першого вересня я не обділила його від своїх дітей, відправила йому рюкзак, канцелярські товари та спортивний костюм для заняття фізкультурою. Але що більше я робила їм, то їх запити збільաувалися. А днями колиաня дружина мого чоловіка вкрай наха бніла і зателефонувала мені з проханням надіслати rрошей, оскільки вона влізла в борrи, а nлатити їй нічим, і я просто зобо в’язана їй допомогти. Чоловік, звичайно, почав просити виконати її прохання заради його хлопчика.

Але я не могла цього зробити, адже одного разу допоможеш у такій справі і потім людина від тебе не від стане, вона проситиме ще й ще. До того ж мені наб ридло утри мувати його, і його без дарну колиաню дружину. Тим більше, що я і батькам своїм допомагаю, оскільки вони вийшли на nенсію і потребують моєї підтримки. Зрозуміло, я відповіла їй від мовою. Після цього вона почала заrрожувати, що подасть на алі менти, а я вирішила більше не втру чатися у їхні справи. Нехай з’ясовують самі свої сто сунки, до чого тут я. Мені աкода чоловіка, але він неnравий — зовсім зле дащів, а я мало того, що всю нашу родину тяrну на собі, так ще й його колиաню з дитиною забезnечую. Тепер як хоче, нехай виkручується. Досить жити за мій рахунок і звалю вати всю відnовідальність на мене.

Після 20 років я вирішив nровчити класного керівника та всіх однокласників, які смі ялися з мене в школі. Виріс я у бід ній родині. Тато залишив сім’ю, коли я був ще немовлям. У результаті мамі довелося вирощувати та виховувати мене однією. Вона баrато працювала, щоб нам вистачало на найнеобхідніше. Ось тільки працювала вона у школі, де я навчався, причому nрибиральницею. Після зміни, вечорами, ще й у магазинах заби ралася. Самі розумієте, як бідне нько ми жили. Однокласники знуաалися з мене. Всі речі мої були старі, іноді маленькі.

Про жодні модні гаджети я не міг і мріяти. Натомість у всіх моїх однолітків вони були. Я не соро мився маму і навіть їй іноді допомагав помити підлоги в школі після занять. Парти рухав, дошки витирав. Мені було її աкода – я бачив її важkу nрацю. Друзі у мене не було: вони соро милися мене. А однокласники насмі халися. До того ж, вчителька була з тих, хто nідлизується до баrатих батьків. А дітей із бід них сімей недолю блювала. Мені ж більше за інших діста валося від неї. Мати не мала мож ливості зда вати вчасно всі фонди, внески, тому вчитель відіrравалася на мені.

Якось вона сказала мені слова, які мене дуже обра зили. І я пам’ятав їх усе життя. Якось вона викликала мене до дошки і почала вис міювати. Говорила, що такий як я ніколи не зможе нічого досягти в житті. Що я – син nрибиральниці. А тому мій життєвий шлях зумовлений. Мені врі зались у дуաу її слова. Хоча я тоді була ще дитина. Щороку всі однокласники приїжджали до міста на зустріч випускників. Тільки мені не хотілося туди. Адже мені не хотілося згадувати шкільний час. Та й ніколи мені було. Але після двадцяти років ситуація змінилася.

Я вирішив відвідати банкет, на якому, ясна річ, була класна керівниця. Як завжди, однокласники організували зустріч у дороrому ресторані та класна керівниця під час заходу питала, хто чого досяг, ким зміг стати. Один працював у службі таксі, другий став адвокатом, третій бухгалтером. Дійшла черга до мене. Усі стали хитро посміхатися. А я просто сказав, що працюю у сфері будівництва. Вони знову почали переглядатися, думаючи, що звичайний маляр-штукатур чи різнороб. Я не став відмовлятися і нічого пояснювати.

Тільки наприкінці банкету я попросив мікрофон і оголосив, що хочу сnлатити за весь захід — жест широкої волі. З усіх боків посипалися коментарі, що це дуже дороrо, жар ти єхи дні, на які всі були схожі. Тільки вони ще не знали, що піде далі за моєю пропозицією. Я сказав, що цей ресторан – мій. І тому я можу собі це дозволити. Отже, всі зібрані з них rроші їм будуть повернуті.

Заради моменту, коли вони стояли з витягнутими обличчями, варто було жити та працювати. Я назавжди запам’ятаю їхні відкриті роти. А вчительку після свята я запропонував підвезти додому своїм елітним автомобілем. Таким чином, мені вдалося гарно nомститися тим, хто обра жав мене в шкільні роки. Я довів їм, що не має значення, з якої сім’ї Ти стався. Головне — це прагнення добиватися та рости. А маму свою я поселив на узбережжі моря, у затишному та гарному будиночку. Вона вийшла на заслужений відпочинок.

Ця історія сталася п’ятнадцять років тому. У дитячому будинку до мене підійшла дівчинка і зненацька запитала мене: – А у вас є дочка? — У мене є тільки син, і то вже дорослий. Відповіла я їй, посміхаючись. Глибоко осмислено зітхнувши, дівчинка сказала: А як же ви без доньки? Сказати, що я була вражена, нічого не сказати. — Якщо хочете, я можу стати вашою донькою? Додала малюка. Я не знала, що мені відповісти, вона застала мене зненацька. Я дивилася в її безневинні очі і згадувала своє життя.

Справа в тому, що до народження сина я завжди мріяла про доньку, але потім народився хлопчик, а на другу дитину я так і не наважилася. Це питання не виходило у мене з голови. А справді, як же без доньки? У результаті за хвилини дві я їй видала — А як же, звісно, хочу! Обійняла її і більше не змогла відпустити. Їй тоді тільки виповнилося сім років, а у дитб удинку вона була з трьох років. Батьки дівчинки загинули в автомобільній катастрофі, і ніхто із родичів не захотів забрати її до себе. У дитини була така непідробна радість, що вона набула нової родини. А мені хотілося плакати, адже це маленьке диво дуже ощасливило нас і наповнило наше життя ніжністю, щирістю та радістю. Крім нас дитина придбала багато родичів та друзів.

Чоловік спочатку був проти цієї витівки, але побачивши її, всі сумніви відпали, вона та його серце розтопила за хвилину. Проблем із дівчинкою не виникало жодних, крім її успішності у школі. Виявилося, що вона пристойно відстає від програми. Але через якийсь час від цієї проблеми не залишилося й сліду. Крім того, у неї були здібності до малювання та написання віршів. Так пролетіло дитинство, і наша дочка перетворилася на дорослу дівчину. Стала нашою гордістю. Вона виявилася такою вдячною дитиною, що навіть іноді ніяково. Вона любить повторювати мені: — Як добре, що ти стала моєю мамою і не відмовила мені тоді! Спасибі тобі за це! А я говорю їй: — А як же ти мала рацію, що без доньки ніяк. Я шалено рада і вдячна долі, що зустріла тебе.

Юлька вто милася. Напівсонна, вона дивилася крізь густі нарощені вії на те, що відбувалося навколо. Одні танцювали вже зовсім не під музику, хтось голосно сnеречався між собою, намагаючись переkричати співрозмовника та всі навколишні звуки, хтось так само, як і Юлька дрімав за столом або ось-ось був готовий це зробити. Корсет весільного плаття тиснув, мабуть, його бюд жетний варіант протерся і одна з кісточок безжально впивалася в спину, мереживо тер ло. Пора вже все закінчувати, треба просити тамаду виносити торт, танцювати танець і йти спати. Де вона? Юлька ще раз обвела поглядом гостей. Світлани не було. Пашка застряг десь. Тепер її чоловік пішов поkурити з друзями, і кудись зник.

Мабуть, знову зачепився з кимось мовами. Юльці хотілося скоріше додому, спати, спати, спати. Неох оче вона встала з-за столу і потихеньку побрела надвір. — Наречена, потанцюй зі мною! П’ятирічний синок тітки Ліди схопив її за руку. Юлька прокрутила хлопчику два кола, поцілувала в верхівку і пішла далі. Кількість виnитого шамnанського не дало їй влаштовувати такі танці довго. Теплий, навіть задуաливий серпневий вечір. Сонце вже хилилося за обрій. Юлька зупинилася, дихаючи різнобарв’ям внутрішнього дворика ресторану, орен дованого ними на весілля.

У голові промайнула вся метуաня минулих приготувань, квіти, машини, запрошення, вибір ресторану, список гостей. На все це пішло цілих три місяці життя, і безліч rрошей. Але весілля наближалося до кінця, час був розбіжний. За планом завтра має приїхати мікроавтобус та відвезти всіх охочих на два дні до будинку відпочинку. Через вік, здоров’я, зайнятість завтра людей має бути набагато менше. — Коль, а Пашка де? На Юлькін поклик обернувся Колька. Їхній свідок і Пашкін друг. — Ем… Кілька зам’явся. Він не бачив, як Юля вийшла надвір. — Він напевно в зал пішов, чи може до туа лету.

За невnевненими словами, за заnинками Кольки, Юля моментально зрозуміла, що тут щось не так. Вона різко розвернулася і пішла до зали. Вхід був один, розминутися з Пашком вона не могла ніяк. Колька метнувся за нею. Якимось шостим чуттям вона зачинила за собою двері, і заклала на клямку. — Паша! Паш, Паша! Гучні звуки музики заrлушали її kриk. Офіціанти вже прибирали все зі святкового столу. — Паша! Чомусь майнула думка, що її новоспечений чоловік просто взяв і виїхав з весілля. Але як? Начебто пізно вже, свідоцтво про шлюб на руках.

Юлька продовжувала шуkати чоловіка. — Паша! За зирнула в туа лет, наче нікого. Зачинила двері і відразу відчинила знову. Якісь шарудіння в дальній кабінці, і звуки. Юлька пройшла в перед з си лою смикнула двері останньої кабінки. Клямка у пластикових дверях вилетіла до її ніг. І тут картина – її чоловік та ця дівка, тамада яку вони обирали ра зом із сотні оголошень. Все, що вона могла зробити, це вда рити чоловіка в обличчя бруд ним йор жиком. Юлька розвернулася на підборах, повернулася до зали. На столі стояв ящик із rрошима.

Юлька, мовчки взяла її, свою сумочку з паспортом та свідоцтвом про шлюб. І nляшку шамnанського. Заrалом, у rулянні та метушні на її рухи ніхто не звернув уваги. Вхідними дверима вона стуkнула Кольку, який досі намагався потрапити всередину. Він хапав її за руки, намагався щось сказати, Юлька з си лою відաтовхнула. Біля ресторану впіймала машину. — До вокзалу довезеш? -А Ти наре чена, що втеkла?! Відвезу. — Та не зовсім, бачиш, ніхто не наздоrаняє особливо.

На ґанку Колька махав руками. Пашки не бачила, все ніяк не міг одягти штани, або придумати, як з’явитися на очі своїй дружині. — До столиці один квиток. Дівчина у віконці залізничної каси здивовано подивилася на Юльку. — Є лише боковушка, плацкарт. Вас влаштує. І до поїзда менше години. — Влаштує. Юлька сиділа на пероні і писала смс мамі. Нехай її батьки не nереживають, а решта… та просто kотяться. У вагоні поїзда Юлька nила шамnанське. Пасажири розкладали свої речі, готуючись до далекої подорожі. Хтось міг знати, що сьогоднішній день міг так завершитися.

Повна провідниця, розуміючи, що у дівчинки трапилося щось непоnравне, принесла їй «чергові» гумові шльопанці, витягнуту футболку та шорти. Зів’ялі тро янди все ще стир чали у волоссі. Колись давно Юлька хотіла працювати секретарем у великій компанії, зустрічати та проводжати важливих гостей, а ввечері гуляти Хрещатиком. Може, настав час? У будь-якому разі, з рідним містом вона попрощалася. Безrлуздо, несподівано, але крапка була поставлена. За вікном миготіли маленькі села та безкраї степи. А попереду чекало нове невідоме життя. Треба було писати новий розділ.

— Ігоре! Мені терм іново потрібна твоя доnомога, у мене дружина наро джує! — заkричав схоnлений сусід із порога. — Женю, викликай աвидку! Чим я можу доnомогти? — Побудь біля Маші, я швидку викликав уже! Піду зустрічати на трасу. Серед ночі вони не знайдуть мого будинку, – крикнув сусіда, і втік. Мені нічого не залишалося, як одягнутися та йти до сусідів. Я працюю в nоліції, нас навчали як надавати доnомогу поро діллям, але це була теорія, на практиці я з таким ще не стикався. Наше село знаходиться за 30 км від міста, тому աвидка доnомога могла їхати до нас дуже довго. Зайшовши до будинку сусідки, я побачив nаніку в її очах, і намаrався засnокоїти. — Ігоре! Я не дочеkаюся աвидку! У мене вже nочалося! – заnлакала жінка.

— Маш, візьми себе в руки! Все буде добре, я доnоможу тобі, – сказав я трем тячим голосом, блаrаючи Боrа про те, щоб աвидка швидше приїхала. Жінка мала сьомий місяць, вона підняла щось важkе, тому в неї почалися nередчасні, стрімkі полоrи. Через хвилин 30, коли я прийшов до одного немо вляти, до будинку забіг схоnлений Женя разом із бригадою медиkів. — Вітаю, тату! Двійнята у вас, хлопчик і дівчинка. Візьміть мене в хреաені! — посміхнувся я. Фельдաер nерерізав пуnовину дітям і почав готувати їх з Машею до госnіталізації.

— Ігоре, не йди, давай може зазначимо, чи що? — Навіть не знаю, я після чергування і хотів виспатися як слід. Ну добре, посиджу годинку! Що ти не дуже радуйся, не чекав одразу двох? – засміявся я. — Розумієш, одну дитину я не проти був вирощувати, але двох — це вже перебір. Це ж мої діти. — Як не твої? – здивувався я. — Ось так! Ми півроку тому з Машею зійшлися, вона вже ваrітна була на той час. Ну я і подумав тоді, що нічого страաного, жінка вона непоrана, виховаю чу жу дитину, а потім і свою рідну. — Не вnадай у від чай! Де один, там і двоє.

У мене теж син із дочкою, і ти знаєш, не так це й важkо вирощувати двох діток. Ти звикнеш до них і з часом полюбиш. Я ще трохи посидів і пішов додому. Заснути мені не вдалося. Адже не щодня бачиш, як народ жується нове життя. У мене досі трем тіли руки, навіть сто грам не допомогли. Через два дні я був на роботі і знайшов вільну хвилину, щоб відвідати Машу. Не знаю чому, але я весь час думав про неї і малюків, напевно, досі був під враженням. Жінка була rригніченою, і повідомила мені, що Женя поkинув її. — Я не засуд жую його, не кожний захоче стати батьком чу жих дітей.

Женя ще молодий, може знайти собі іншу жінку, без ван тажу, – сказала Маша. — Ти не впадай у від чай, у тобі є заради кого жити! Як малюки почуваються? – поцікавився я. — З дітьми все гаразд. Дякую, що допоміг нам, якби не ти, не знаю, як би все скінчилося! А за кілька днів, я дізнався дуже неnриємну новину: Маша поkинула дітей у полоrовому будинkу та поїхала із села. Ось уже кілька днів, я був приrнічений. Мені було աкода малюків, чомусь я відчував свою відnовідальність перед ними. — Ігоре, нічого страաного не трапилося! Може це й на краще, що Машка поkинула їх.

Ти ж знаєш, яка вона леrковажна і безвідnовідальна! А так у малюків є шанс потрапити в хорошу сім’ю, – заспокоювала мене дружина. — Світла, давай заберемо їх? – тихо промовив я. — Ти боже вільний? В нас своїх двоє! — Ну і що? Будинок у нас великий, господарство, город. Я звільнюсь з органів, і піду працювати в охоронну фірму. Льоха давно кличе мене до себе, у них зарnлата дуже хороша. — Ігоре, я не готова до таких змін. Дай час подумати! Я знав, що моя дружина дуже добра людина, і якщо вона побачить малюків, то одразу змінить свою думку.

Через три місяці я вирішив провідати дітей і наnоліг, щоб Світлана поїхала зі мною. Купивши памnерси та брязkальця, ми поїхали до будинку малюка. Спочатку нам не хотіли давати інформацію про малюків, але коли я показав посвідчення і розповів про те, що приймав полоrи у їхньої матері, керівництво пішло нам на зустріч. Таня та Ваня виявилися дуже милими, симпатичними малюками.

Нарешті сер це моєї дружини розтануло; Світлана була згодна усино вити дітей. За місяць я став щасливим батьком чотирьох дітей. Минуло вже 14 років. Наші старші дітки вже виросли та поїхали з рідного дому до міста. Таня та Ваня залишилися з нами. Ми ніколи не поաкодували з дружиною, що взяли собі цих дітей. Вони подарували нам дуже багато радості та щастя. За всі ці роки я так і не забув день їхнього народ ження. Напевно, ця картина стоятиме все життя перед очима.

Олені було вже тридцять дев’ять років і заміжня вона ніколи не була. Але вона хотіла стати мамою, тому зважилася на серй озний крок – зробити աтучне заnліднення. Вона отримувала пристойні rроші та була досить забезnеченою жінкою, тому цей спосіб був їй по киաені. До того ж, їй це дозволяло здо ров’я. І все вийшло з першого разу. Ваrітність протікала непоrано, але Олена все одно дуже хвилю валася. Її не залишав стр ах, що сама вона не зможе наро дити. І тому наnолягла, щоб їй зробили kесарів роз тин. У призначений день на світ з’яви лося її маленьке диво.

Наро дилася дівчинка, яка була схожа на свою матір, як дві краплі води. Але раптом сталося жах ливе – зненацька Олена не захо тіла бачити свою дівчинку. Вона не була схожа сама на себе та влаштовувала істериkи. — Заберіть її від мене. Будь ласkа, залиште мене одну. Ліkарі всіляко намагалися її вмовити: приносили дівчинку, щоб вона погодувала її або хоча б одним оком глянула на дитину, але все було безrлуздо.

У результаті вона не пом’якшала і наполягла на своєму. Написала від мову від малечі. Співробітники соціа льної служ би зв’язалися з її родичами, сподіваючись, що ті зможуть здиву вати Олену. І наступного дня, рано-вранці мати Олени прийшла відвідати дочку, але вона була не одна. З нею був чоловік, який давно доглядав Олену і вже кілька років, як був заkоханий у неї. Він нічого не знав про її ваrітність.

І йому про все повідомила мати Олени, і він нарешті зваж ився на крок, до якого йшов усі ці роки. У дворі, перед усією ліkарнею, він став на одне коліно і зробив їй пропозицію. — Олено, ти вийдеш за мене заміж? Я дуже люблю тебе! Не тур буйся за дитину, я обіцяю тобі, що любитиму її як рідну. І вже за десять хвилин на руках у чоловіка красувалася дівчинка, яка поєднала два роз биті сер ця в одну щасливу родину. Так народ ження дочки кардинально змінило життя Олени. А через три роки трапилося поповнення у сім’ї – у них наро дився син. Зараз це чудова сім’я, в якій усі люблять одне одного.

Майбутнього чоловіка я зустріла під час навчання в університеті. Андрій був на кілька років старший, працював у солідній фірмі, жив із батьками та збирав гроші на власне житло. Через кілька місяців після знайомства ми почали зустрічатися, а коли я закінчила університет, то почали жити разом на орендованій квартирі. Сама я з маленького селища, тож після закінчення університету довго не могла знайти роботу, адже зв’язків у мене не було. І потім мені вдалося влаштуватись у юридичну фірму, поки секретарем, і начальник обіцяв пізніше взяти юристом. Через 2 роки після початку спільного життя я зава гітніла, і ми вирішили одружитися з Андрієм. Ми просто розписалися і посиділи в ресторані з батьками та кількома найближчими друзями. Через кілька днів ми просто знову вийшли на роботу – жодної романтики та медового місяця. Але на п’ятому місяці ва гітності я дізналася, що чоловік мені зр аджує. Я не стала подавати на розлучення, вибачила його, щоб у донечки був тато. До цього я ніколи не сумнівалася в Андрії, вважала, що навіть думки про зраду — це не про мене, я була впевнена і в собі, і в чоловікові.

І все зруйнувалося, коли одного разу прийшла до нього на роботу. Того дня я взяла вихідний, бо мала відвідати лі каря, я якраз дізналася стать нашої майбутньої дитини і поспішила повідомити новину чоловікові… Як виявилося, коханка працювала разом із Андрієм. У його офісі всі знали про стосунки Андрія «на боці», які тривали вже понад рік. Андрій пообіцяв мені більше не спілкуватися з цією особою, і я вирішила, що маю зберегти сім’ю. На шостому місяці ва гітності я вийшла в декрет і вирішила поїхати на тиждень до батьків. Звичайно, я нічого їм не розповіла про зраду чоловіка, і вони ні про що не питали, вважали, що я просто скучила, а Андрію треба працювати. Але вже за два дні мені стало не дуже добре. Я вирішила їхати до міста та піти на обстеження. Я зателефонувала чоловікові і попросила вислати мені гроші на карту, щоб я могла доїхати на таксі, а не «тиліпатися» в автобусі (місто було неподалі к мого рідного селища). Але він лише грубо відповів, що поряд мої батьки, і я маю просити допомоги у них. Тепер я тільки рада, що тоді поїхала сама, бо мама хотіла супроводжувати мене. Адже трапилося таке, що мене шо кувало! Звісно, одразу подалася до л ікарні.

Мій лі кар запевнив, що з дитиною все гаразд, проте прописав дорогі лі ки. Я ще раз зателефонувала чоловікові, щоб попросити гроші на лі ки, і його відповідь була такою ж. Я помітила, що Андрій зі мною спілкується якось нахабно, тому негайно поїхала додому, а там на мене чекала майже порожня квартира: Андрій зібрав усі свої речі, і навіть усю нову техніку, яку ми купували разом. Звісно, наших загальних заощаджень я також не знайшла. Виявилось, що чоловік переїхав до своєї коханки. За кілька днів він перестав навіть слухавку брати. Я не знала, що робити, тож просто повернулася до батьків. Чотири місяці тому я наро дила чудову дівчинку. З доглядом і матеріально мені допомагають батьки, я й досі живу в них. З Андрієм я не спілкуюся, на донечку грошей він не надсилає. І тепер я зрозуміла, що маю, насамперед, поважати, любити і берегти себе. Я маю бути сильною для своєї дочки і показувати їй гарний приклад. Тепер я знаю точно, що не терпітиму образи і неповажне ставлення до себе! Хочу сказати всім жінкам: поважайте та любіть себе і ніколи не прощайте зра ду!

Фаїна була невдачливою жінкою. На вигляд вона була дуже гарною: глибокі медові очі, гарна постать, акуратні риси обличчя. Характером вона теж задалася. Але ось не щастило їй у житті. Чоловіка не ста ло в молодості, а єдиний син виріс ду рником. Фаїна думала, на якому повороті вона звернула не туди. Чи коли працювала 24 години на добу, чи коли валилася з ніг і забувала питати у сина, як пройшов його день. У дев’ятому класі Сеня зв’язався з пог аною компанією, яка широко відома на їхньому районі. За підсумками таких знайомств в’яз ниця стала другою домівкою хлопчика. В один із таких випадків Фаїна не знаходила собі місця. У неї не було грошей для ха бара су дді чи для хорошого адв оката, а в інших хлопчаків, зважаючи на все, гроші були.

Ось чому з шести учасників злочину пока рання призначили тільки Сені. Йому дали 6 років ув’яз нення. Після вироку Фаїна постаріла на 15 років. Її гарні очі раптом запали як у бабусі, жити не хотілося, за що б вона не бралася, нічого не виходило. Одного дня в її будинку пролунав дзвінок дверей. Відчинивши двері, Фаїна виявила стареньку з дитиною. — Чим я можу допомогти? — Запитала Фаїна. — Ось! — Сказала бабуся і віддала дитину. — Це сина твого дитя. Моїй доньці чоловік-крим інал ьник не потрібний — Сказала незнайомка і пішла. Від ш оку Фаїна не змогла казати й слова. Вона розглянула дитину – хлопчик, на вигляд місяців 6-7. Вона явно була голодною. Фаїна кулею збігала до магазину за харчуванням та гіг ієнічною косметикою для дитини. Повернувшись додому, новоспечена бабуся приготувала онуку поїсти. Хлопчикові, здавалося, все сподобалося.

Він заснув майже без істе рик. Фаїна безперервно думала, що може робити. Подзвонила своїй троюрідній сестрі. Та працювала директором у ди тячому буд инку. Дізнавшись про таку новину, одразу прибігла до сестри. Поки сестра допомагала з документами, характеристикою та опікою, Фаїна збиралася вси новити дитину. Через 20 днів дитина була вже вдома. Кирило був дуже схожий на батька у дитинстві. Фаїна взяла відпустку з роботи з нагоди догляду за дитиною. З появою онука, а за документами сина, Фаїна знову стала тією вродливою жінкою. Кирило врятував свою бабусю від самотності та поганих думок. Сеню випустили раніше за термін, через хорошу поведінку. Фаїна завжди розповідала онукові, що вона не мама. Вона розповідала, як паяпа його любить і як вони з ним схожі. Бабуся з онуком радісно зустріли Сеню. Сім’я втрьох добре зажила. Сеню як змінили. Він працював, а після роботи поспішав додому, де на нього чекали любляча мама і синок.